четвер, 14 лютого 2013 р.

Амор і Псіхе


З ДАВНЬОРИМСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Апулей Мадаврський

АМОР І ПСІХЕ

МІФОЛОГІЧНЕ ОПОВІДАННЯ

З латинської мови переклав
ІВАН ФРАНКО



ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Апулей, властиво Аптулей, визначний письменник так званої срібної латини, родився коло половини другого віку по Христі в містечку Мадаврі в північній Африці, положенім на границі Нумідії і Ґетулії. Се була римська колонія, заложена римськими ветеранами по закінченні панування Сіфакса і Масинісси в першім віці перед Христом. Рід Апулея належав до найповажніших і найбагатших у тім місті: його отець Тезей був дуумвіром, то значить одним із найвищих урядників містечка, мати — Сальвія :— походила з Греції і була своячкою Плутарха Херонейського.

Молоді літа провів Апулей у Карфагені, де одержав початкове виховання і початкові науки і познайомився з філософією Платона, якій остався вірним ціле життя. З Карфагена подався до Афін, де займався різними науковими предметами, особливо грецькою літературою і штукою красномовства. Отак підготований, прибув звичаєм тодішньої багатої і освіченої молодіжі до Рима, щоби там шукати кар'єри. Тут тільки він розширив і поглибив своє знання латинської мови, займався пильно студіюванням римського права і, маючи з роду принадну поставу і ораторський талант, зробився швидко одним із найвизначніших адвокатів.

Одержавши по смерті батька значний маєток, він, звичаєм тодішніх реторів, по кількалітнім побуті в Римі пустився в подорож по визначних грецьких містах і здобув собі широку славу своїми промовами чи то в прилюдних диспутах, чи то в процесових оборонах. Тут він, мабуть, не вперве зацікавився магією і старався якнайглибше. вникнути в її тайники. Ще в Римі він прилучився до містичного культу Ізіди, якому також віддавався і його свояк Плутарх. В Греції, особливо в Фессалії і Пелопоннесі, а також у Єгипті здобував собі доступ до всіх важніших містерій. Якийсь час займав навіть місце жреця при однім храмі в Аттіці і скрізь старався знайомитися з особами, що славилися магічними відомостями і чарівництвом. Розуміється, що притім мав аж надто багато нагод придивитися всім ошуканствам і туманенням подібних корпорацій, які з таким дотепом повисвітлював у своїй повісті «Метаморфози, або історія осла».

Рослий і добре збудований мужчина, зручний і покладний в поводженні, блондин із синіми очима та кучерявим волоссям, палкий у розмові і приємний для женщин, мав щастя в Африці сподобатися одній багатій вдові на ім'я Пудентілі, яка вийшла за нього заміж. Ся женячка викликала у свояків його жінки і у інших конкурентів багатої вдови зависть, і вони заскаржили його перед африканським проконсулом Клавдієм Максимом за чари, якими буцімто він позискав серце Пудентілі. В процесі з того приводу Апулей виголосив свою знамениту оборону («Апологію»), яка дійшла і до нашого часу, і був увільнений.

Де і серед яких обставин провів Апулей остатні літа свого життя не знаємо. Правдоподібно, вмер він у достатку і загальношанований, про що свідчать статуї, виставлені на його честь у Карфагені і в інших африканських містах, а також написи на мармурових таблицях.

Письменська діяльність Апулея була досить багата і різнорідна. До нас дійшли: “De habitudine doctrinarium et nativitate Platonis et nativitate Platonis lib. III; De Deo Socratico liber; De mundo” свобідне трактування твору Арістотеля; “Apologia seu Oratio pro se dlatebe apud Claudium Maximum proconsulem” і найвизначніший із його творів, згаданий уже роман «Метаморфози», загальнозвісний під назвою «Золотого осла». Зміст сеї повісті можна коротко передати ось якими словами: герой Люціус, бажаючи вникнути в тайники магії, удається до Фессалії, до міста Гіпати, і, живучи там у домі лихваря Мілона, якого жінка велика чарівниця, перемінює сам себе помилкою замість сови в осла, який може бути відчарований тільки тоді, коли наїсться рожевих листків. Отсе експозиція повісті, по якій іде довгий ряд пригод того нещасливого осла, поки, нарешті, йому не вдається при однім храмі для містерій дістати рожевих листків і перемінитися назад у чоловіка. Основна ідея сеї повісті взята з грецького, може, від Лукіанового «Осла», а правдоподібніше із подібного твору старшого письменника Лукіана Патренського, який узяв її чи то зі старшої грецької усної, чи то з іще старшої єгипетської традиції. З тої традиції щедро черпали т[ак] зв[ані] «Мілетські казки», яких оповідачі ходили від міста до міста і на публічних місцях забавляли зібраний народ оповіданнями різних чудесних пригод, переплітаючи їх чи то міфологічними оповіданнями про пригоди богів і півбогів, чи то жартливими, а часто цинічними анекдотами про пригоди людей, найчастіше про любов. Сам Апулей у передмові до свого «Осла» виразно ставить його в ряд тих мілетських казок, і справді, в його творі крім основної канви, держаної в дуже свобіднім, не раз грубо цинічнім тоні, маємо декілька вставок зовсім іншого роду, а власне, поперед усього подану тут у перекладі міфологічну казку про Амора і Псіхе, одну з найкращих і найчистіших перлин всесвітньої літератури, і декілька вставок зовсім іншого, побутового характеру в роді пізніших німецьких Schwänke або наших придабашок (анекдот).

Щодо самої казки про любощі Амора і Псіхе, треба сказати, що вона належить до найбільше розширених по всім світі казкових мотивів. Уже найстарша гебрейська легенда про упадок першого чоловіка, взята, правдоподібно, з вавілонської традиції, пригадує основу нашої казки. В єгипетській міфології стрічаємо символ душі «Псіхе» в формі метелика, який на зиму переміняється в куклу, щоб на весну воскреснути до нового життя. Ширше розвито сей мотив у оповіданнях про Озіріса і Ізіду, в яких визначну роль грає любов і саможертва жінки, що доводить до експіації першої провини.

Твір Апулея мав пізніше величезний вплив на творчість найрізніших народів Сходу і Заходу. Аналогічні оповідання стрічаємо в індійській великій збірці казок Сомадеви «Ката саріт сагара» («Море казкових рік»), в арабських збірках «Тисяча і одна ніч» і «Тисяча і один день", а в західноєвропейській літературі знаходимо численні переробки, починаючи від середньовічної двірської поезії і кінчаючи XIX віком, у якім назвемо тільки віршовані переробки Гамерлінга — німецьку і російську — Богдановича п[ід] з[аголовком1 «Душенька». Понад се поодинокі мотиви як цілого «Золотого осла», так і спеціально «Амора і Псіхе» війшли в склад незліченних казок і новел чи то в устах різних європейських народів, чи то в художніх збірках європейських новелістів, починаюч від Боккаччо і «Пентамерона» Джамбаттісти Віко аж до наших часів.



ЧАСТИНА ПЕРША

Були в однім краю король і королева. Були в них три дочки прекрасної вроди. Дві старші, хоч як дуже вродливі, все-таки заслугували на похвалу в межах людської краси. Але красота найменшої дівчини була така преславна і пресвітла, що нема тої сили в людській мові, щоб могла достаточно виславити і вихвалити її. Отим-то многі горожани і численні прихожі, яких стягала цікавість сього надзвичайного виду, просто стовпіли від подиву перед її недосяжною красою і, прикладаючи праву руку до уст і поклавши вказівний палець на випростуваний великий, віддавали їй почесть, як самій богині Венері. Отож по всіх ближчих містах і суміжних краях пішла слава, що богиня, яку сплодила синя морська безодня і яку викохала роса спінених хвиль, ходить тепер у своїй божеській красі поміж людьми або, може, під якимсь новим впливом небесних звізд не море, але земля сплодила нову Венеру в пишнім розцвіті дівочої краси. Отак день за днем ширилася безмірна слава і доходила до близьких островів і до найдальших кінців землі. Багато людей не жалувало довгої дороги через найглибші морські хвилі і через найвищі гори, спішачи налюбуватися тим найславнішим видом того століття. Ніхто вже не плив до Пафоса, ані до Кнідоса, ані навіть до Китери дивитися на богиню Венеру. Її празники занедбано, храми опустіли, подушки потоптано, відправи закинено, статуї богині стояли не увінчані, а овдовілі вівтарі занечищені холодним попелом. Всі моляться до панни, в її людськім лиці почитають божество. Коли вона рано вийде з дому, їй складають жертви і пирами виєднують ласку неприсутньої Венери. Коли вона йде вулицею, купи народу поклоняються їй, кидаючи перед нею вінці і цвіти.

Таке надмірне перенесення небесних почестей на смертельну дівчину розпалило величезне пересердя богині Венери: з нетерпливим обуренням, уся тремтячи і потрясаючи головою, вона мовила сама до себе:
— Як то я, древня родителька природи, первопочин усякого живла, шанована по всьому світу Венера, маю ділитися своїм найвищим обожанням зі смертельною дівчиною? Отсей земний бруд має зневажати моє ім'я, освячене в небі? Ніяким світом не знесу злочину отого спільного обожання і перенесеного на неї почитання. Нехай смертельна дівчина не носить мій образ. Чи ж надарма той пастух, якого справедливість і вірний осуд одобрив сам великий Зевес, признав мені першенство красоти перед іншими богинями? Будь вона собі хто-будь, недовго вона буде тішитися присвоюваною собі моєю почестю. Ану чи незабаром не буде вона сама нарікати на ту свою ненатлу красоту?

І зараз покликала свого крилатого і досить смілого синка, що, здеморалізований, гордуючи всякими людськими порядками, узброєний полум'ям і стрілами, щоночі бігає по чужих домах і, ламаючи всі подружжя, безкарно сповняє стілько сквернот, а не робить ані раз нічого доброго. От того-то, вже вродженим свавільством нагостреного хлопця вона підмовляє ще словами, і веде його до того міста, і показує йому Псіхе (бо таким ім'ям називалася та панночка), і, виявивши йому всю історію про конкуренцію з її красотою, хлипаючи і трясучися з обурення, промовила:
— Прошу тебе на всі святощі моєї матірної любові, дай твоїй матері солодкими ранами твоїх стріл, медовими припіканнями твоїх огнів помсту, якнайповнішу помсту на отсій ненависній красуні. Особливо те одно, одиноке зроби мені: нехай ся дівчина запалає найгарячішою любов'ю до чоловіка найнижчого, самою судьбою позбавленого всякої честі, маєтку і здоров'я, такого, щоб не було на всім світі нужденнішого чоловіка над нього.

Сказавши се, вона гарячими поцілуями довго і пристрасно пестила свого сина, а потім удалася до поблизького морського берега і своїми: рожевими підошвами виступила на морські хвилі. Ледве дійшла до великої морської глибини, розвернулася в ній глуха безодня, і на одно її бажання нараз опинилися біля неї всі морські божества, яким вона перед тим уже дала була своє поручення. Були там дочки Нерея, що співали хором, був Портун з роз-куйовданою синьою бородою, була Салація з фартухом, повним риб, і маленький Палемон, що приїхав на дельфіні. Тут і там із морських хвиль підскакують громади тритонів, один із них легенько трубить на дзвінкій мушлі, другий заслонює її шовковою парасолькою від палючого проміння ворожого сонця, інший підставляє їй перед очі дзеркало, а ще інші попихають, плаваючи, її двоупряжний візок. От така дружина супроводила Венеру на її плавбі до Океана.

Тим часом Псіхе зі своєю пишною красою не мала собі ніякої втіхи із своєї краси. Всі на неї дивляться, всі її хвалять, та не появляється ніхто, ані цар, ані король, ані навіть простий чоловік, хто б бажав пошлюбити її. Всі подивляють божеську красу, але подивляють так як статую майстерної руки. Дві старші сестри, яких невисока красота не давала нікому приводу до обмови, вчасно повиходили заміж за поблизьких королів і вже були щасливими жінками; Псіхе ж, не то вдова, не то дівчина, сидячи дома, плаче на свою опущеність та самоту, хорує, нудьгує, і хоча подобається всякому, проте сама ненавидить свою красу. От тим-то батько, нещасливий нещастям своєї' дочки, бачачи в тім знак небесного гніву і боячися божої зависті, удався до прастарої вирочні мілетськсго Аполлона і, умилостививши бога молитвами та жертвами, благав заміжжя для нелюбої дівчини. Але Аполлон, хоч сам грек і іонієць, відповів латинською віршою:

Панну, королю, постав на вершку височезної скелі
В чистій одежі, немов на похорон або шлюб.
І не надійся на зятя, що вийшов із смертного роду,
Тільки на злого, мов гад, і на жорстокого, мов звір,
Що у повітрі на крилах літаючи, мучить всі тварі,
Полум'ям надто й огнем слабість наводить на всіх.
Сам перед ним і Юпітер тремтить, і боги всі трясуться,
Страх і підземних пройма, Стикса жахається тьма.



Король, колись щасливий, почувши вислів святої вирочні, з важким смутком подався додому і виявляє своїй жінці прикази нещасливої судьби. Ідуть довгі дні нарікання, плачі та лементи. Та вже настигає жасне сповнення судьби: скликано вже дружок нещасної дівчини на її похоронне весілля, вже меркотить у попелі світло понурої чорної похідні, а голос шлюбної сопілки міняється на жалібний лідійський мотив, спів веселого Ґіменея кінчиться сумовитим завиванням, а панна молода обтирає сльози своїм червоним рубком. Все місто плаче над сумною долею безталанного дому, всі публічні діла спинилися задля загальної жалоби. Та конечність послуху небесному наказові гнала нещасну Псіхе на призначене їй місце кари. Отож, відправивши з найбільшим смутком шлюбний обряд, увесь народ в урочистому поході попровадив її немов на похорон, і заплакана Псіхе ішла не то до шлюбу, не то до могили. Коли засумовані родичі, поражені таким нещастям, стягалися з доконанням безбожного Злочину, сама дочка отак промовила до них:
— Чого ж мучите себе в вашій старості щоденним плачем? Чого рвете свої душі і ще більше мою душу отсими частими риданнями? Чого зневажаєте моє почесне лице безплодними сльозами? Пощо зі своїми очима вибираєте й мої очі? Пощо вириваєте собі сиве волосся? Пощо товчете свої груди і святі перса? Чи се ж ваша велична заплата за мою преславну красоту? Прибиті горем, запізно почуваєте смертельну рану безбожної зависті. Коли люди і народи величали мене божеськими почестями, коли однодушне називали мене новою Венерою, тоді вам було боліти, тоді плакати, тоді ридати за мною, як за помершою. Тепер я чую, тепер бачу, що я згибла за те, що назвала себе Венерою. Ведіть мене і поставте на тій високій скелі, яку призначила мені доля. Спішно мені до того щасливого шлюбу, спішно побачити того благословенного мужа. Чого ж я гаюся, чого ж стягаюся перед його приходом, коли він уродився на згубу цілого світу?

Отак промовивши, дівчина замовкла і вступила в середину народу, що йшов могутньою процесією. Ішли до назначеного вершка крутої гори і, поставивши дівчину на її найвищому шпилі, полишили її там, погасивши своїми сльозами весільні смолоскипи, якими освічували їй дорогу, і, покидавши їх коло неї, розійшлися з похиленими головами до своїх домів. А бідні її родичі, пригноблені таким горем, позамикавши свій дім, заперлися в ньому в невимовну, безконечну темницю.
— Псіхе стояла, плачучи і тремтячи зі страху на самім шпилі, коли втім подув лагідного Зефіра, роздуваючії сюди й туди її огортку і обвіваючи груди, легесенько підніс її на своїх спокійних крилах, і звільна поніс її понад обрив високої скали в розложену під ним долину, і лагідно поклав її на цвітами вкритій мураві.

Розкішно покладена на м'якій мураві, немов на коверці росистої трави, Псіхе, відразу позбувшися всякої турботи, заснула солодко. Покріплена благотворним сном, вона прокинулася в піднесенім настрої. Побачила себе в гаю високих і гіллястих дерев, біля джерела, що скляним дзеркалом виблискувало з світляної криниці. Недалеко джерела побачила палату, збудовану не людськими рукам», але божеською штукою. Так і видно вже від першого. входу, що се домівка якоїсь багатої і приємної істоти. Високе склепіння, старанно оздоблене різьбами з цитринового дерева і слонової кості, підперте золотими колюмнами, всі стіни покриті срібними оковами, на яких мов живі виднілися звірі та скоти, перед очима прихожих. Справді якийсь чудодій, може півбог або бог, зумів повиковувати з найделікатнішою штукою стілько срібних витворів. Підлога пишалася різнородними і різнобарвними малюнками, виконаними з дорогих, дрібно повикроюваних камінців. Які щасливі і прещасливі ті, що можуть ходити по тих камінцях і мозаїках! Та й інші часті широко розложеної палати блискочуть многоцінними окрасами, і всі стіни горять своїм власним світлом від множества щирого золота, немовби палата, нехтуючи сонцем, сама собі давала своє світло. Такі ж ліжка, така галерея, така сама блискуча купальня, не менше і вся посуда дібрана до пишноти цілої палати так, що от-от тобі здається, що се великий Юпітер збудував небесну палату для своїх зносин з людьми.

Зваблена такою розкішшю сього місця, Псіхе підійшла ближче і, звільна осмілившися, переступила поріг. Пильно і з зацікавленням придивляючися прегарним видам, дивувалася поодиноким предметам і в середині будинку опинилася в залі з превисоким склепінням, обведеній великими покоями. Заглянула до кождого кута, та понад увесь подив для такого багатства найдивніше було те, що ся якась надземська скарбниця не мала ніякого замка, ніякої скритки, ніякого сторожа.
Коли отак з найвищою розкішшю придивлялася всьому, долетів до неї голос від когось безтілесного:
— Чого, моя пані, дивуєшся отсим пишнотам? Все те твоє. Іди от сюди до ліжка і на подушці спочинь від утоми, а коли тобі захочеться, піди до купелі. Ми, яких голоси чуєш, твої слуги і будемо услугувати тобі раз у раз і не
забаримося ніколи з обслуженням усякої твоєї потреби і королівського стола.

Почула Псіхе, що якесь божество опікується нею, і ущасливлена тими вказівками, чуючи безтілесні голоси, насамперед заснула, а потім в умивальні умилася зі своєї втоми, по чім, побачивши біля себе півокруглий стіл, радісно засіла до обіду, обставленого пишною посудою. Там солодкі вина і численні тарілки різних страв, ніхто не услугує, але все подається якимись духовими руками. І нікого не могла бачити, а тільки чула найчемніші слова, бо її служницями були самі голоси. По багатім обіді ввійшов хтось невидимий і заспівав, а другий брязкав на гітарі, також незримий. Потім до її слуху донісся голос співаного концерту, і хоч ніхто не появлявся, виразно чути було хоровий спів. Під вечір закінчилася та забава, і Псіхе пішла до ліжка.

Вже була пізня ніч, коли до її слуху дійшов якийсь лагідний голос. Лякаючися в такій самоті за своє дівоцтво, вона жахнулася і затремтіла, боячися якогось невідомого лиха. Явився муж, якого вона не могла пізнати, і, поклавшися на ліжко, зробив Псіхею своєю жінкою, а перед сходом сонця віддалився поспішно. Зараз по тім голоси приставлених до ліжка духів почали поратися коло очищення панни молодої. Се все доконалося до схід сонця. Отак, віддавши довг природі, повторялася та приємність день за днем, новість стала любою привичкою, а розмови невідомого голосу були потіхою в її самоті.
Тим часом родичі її старілися в ненастаннім жалю і плачу. Слава про сю подію розійшлася широко і дійшла до її старших сестер. Почувши се, вони сумні і заплакані, покидали свої доми і поспішили по черзі податися до своїх родичів, щоб побачити і потішити їх. Тої ночі появився Псіхе її муж, із якого вона, одначе, не побачила нічого більше, крім очей, рук і ух. Він промовив до неї:
— Псіхе, найсолодша і дорога моя жіночко, тобі грозить лиха доля найстрашнішою небезпекою, про яку уважаю найконечнішим упередити тебе. Твої сестри, затурбовані вісткою про твою смерть, будуть шукати твого сліду і незабаром вийдуть на отсей вершок. Коли ж почуєш, може, їх нарікання, не відповідай нічого, а навіть не дивися в той бік, бо інакше завдаси мені найстрашніший біль, а собі найприкрішу згубу.

Псіхе обіцяла і заклялася, що зробить так, як їй прирадив муж.
Та коли минула ніч і він до схід сонця щез, вона, не¬щасна, плакала і ридала весь день, повторяючи раз у раз, що тепер я пропала навіки, бо в отсій багатій в'язниці замкнена і позбавлена людського товариства та розмови, не можу навіть своїм сестрам, що плачуть по мені, подати ніякої потіхи, ані навіть бачити їх. І вже не приймала ні обмивання, ні страви, і не мала спокою весь день, і, пла¬чучи ревно, поклалася до сну. Незабаром, трохи вчасніше як звичайно, явився її муж і, прглягши біля неї на ліжку, обняв її, заплакану, і промовив до неї:
— Чи на те ж ти обіцялася мені, моя Псіхе? Чого ж мені, твоєму мужеві, ждати від тебе, чого надіятися? Невже ж ти день і ніч отак, навіть у обіймах свого мужа, не перестанеш мучити себе? Та вже роби як хочеш і іди за своєю примхою, що має вийти тобі на шкоду. Згадаєш іще моє усильне упімнення, коли почуєш запізній жаль.
Тоді вона просьбами, а навіть погрозою, що умре, вн-могла від мужа, що притакнув її бажанню, аби могла бачитися зі своїми сестрами, потішити їх і побалакати з ними. Він пристав на просьбу своєї новопошлюбленої жінки, позволив їй надто обдарувати їх якими схоче золотими речами або клейнотами, лиш одно не велів їй і навіть пригрозив, аби не подавалася на пагубну раду сестер і не питала про вигляд свого мужа, бо се за таку безбожну цікавість зіпхне її з вершини теперішнього щастя у велике нещастя і позбавить її надалі його обіймів.

Вона подякувала мужеві і вже й повеселіла.
— Та я би,— мовить,— сто раз воліла вмерти, ніж позбавити себе твого пресолодкого подружжя. Люблю тебе і позаочі, хоч не знаю, який ти. Кохаю тебе, як свою душу, і рівний ти мені самому Амору. Одно ще тільки прошу тебе, прикажи отсьому твоєму слузі Зефірові, аби тою самою дорогою приставив мені моїх сестер сюди.
І покриваючи його уста поцілуями, і додаючи найла-скавіші слова, і прилягаючи до нього всіми членами, до сих пестощів додає ще слова:
— Мій же ти найсолодший, мій мужу, солоденька ти Душко своєї Псіхе!
Серед таких любовних пестощів і солодкого шептання муж заснув, обіцявши їй сповнити все, і аж досвіта щез із обіймів своєї жінки.

Сестри її, розвідавши все, поспішилися вийти на той вершок, де покинено Псіхе, і там почали плакати і нарікати, так що від їх ненастанного голосіння аж луна йшла по скелях і по крутих дебрях. Кликали по імені свою нещасну сестру, доки вона, зворушена тими жалібними і проразливими голосами, що доходили аж донизу, без пам'яті і тремтячи, вибігла з дому і крикнула:
— Чого вже ви так побиваєтеся риданнями? Ось я вам та, за якою плачете. Годі вже того вашого квиління, осушіть повіки, поливані невичерпаними сльозами, бо вже можна вам бачитися з тою, за якою ви так розплакалися, |
І покликавши Зефіра, вона передала йому приказ свого| мужа. І незабаром він, послушний наказові, приносить їх найлагіднішим полетом на своїм легенькім повозі. Ось уже вони обіймаються і тішаться сквапливими поздоровленнями, а їх здержувані досі сльози обливають її розцвітаючу радість.
— Ходіть вже додому,— веселенько промовила Псіхе,—до нашої домівки, і потіште зо мною свої засмучені душі.
Промовивши се, показує їм усі багатства свого золотого дому, і всю численну челядь услужних духів, і прекрасну купіль, і при божественнім столі угощає їх багатим обідом, так що вони, насичені надміром сього несвітського багатства, яке срізь кидалося їм в очі і будило в їх ненатлих грудях зависть, нарешті одна поперед другої почали розпитувати, хто се такий пан отих небесних речей, хто і що за один її муж? Та Псіхе ніяким способом не важилася переступити заказ свого мужа і не видала тайни свого серця, але отак собі навгад сказала, що се прекрасний молодий чоловік, у якого лице тільки що покривається вовнистою борідкою, і займається він найбільше полюванням по полях і горах. Та боячися, щоб не зрадити себе дечим у дальшій розмові, вона обдарувала їх золотом і клейнотами і, зараз покликавши Зефіра, поручила йому віднести їх назад.

Се було доконано швидко. Та шановні сестриці, вертаючи додому, вже розпалені завистю, немов з полиском гадючої отрути торохтіли між собою в невпинній балаканці. Одна почала:
— От іще сліпе та несправедливе щастя! Невже йому подобалось, щоб ми, зроджені з тих самих родичів, мали таку неоднакову долю! Та ми ж, старші, були у своїх чужо
сторонніх мужів як слуги, а тепер, вигнані з дому і з власної вітчини, як вигнанці живемо далеко від родичів. А ся, наймолодша, сей пошкребок пересиченої природи, доскочила такого багатства, такого божественного мужа і навіть не вміє користуватися таким добром. Чи ж не бачила ти, сестро, яких і скілько там у домі дорогоцінностей, які препишні сукні, які блискучі клейноти і скілько скрізь насаджено золота! А коли ще її муж, такий гарний, ж вона каже, то нема в світі щасливішої жінки. Та хто знає, чи зжившися з нею і ще більше закохавшися в ній, її божеський муж не зробить її якоюсь богинею? Їй-богу, що так воно єсть, і вже й тепер гона так поводилася. Вже й тепер вона дивилася на нас згори і виглядала, як богиня, маючи духи за слуги і повеліваючи вітрові. А я, нещасна, дістала мужа першого, старшого від мого батька, лисішого від моєї долоні і слабшого від малого хлопця, а в домі його все позапирано і позамикано на замки.
— А моє ж яке! — мовила друга.— Та я ж дістала мужа хорого на подагру, горбатого і мало коли могла потішитися супружими радостями, а зате часто мусила натирати його покручені і, мов камінці, затвердлі пальці та поганити свої ніжні руки товстими смаровилами, брудними шматами і смердючими окладами. Не жінкою була я, але якоюсь шпитальною прислужницею. А ти ж, сестро, та невже ж ти можеш так терпеливо чи радше так невільничо, кажучи тобі одверто, зносити свою долю? Щодо мене, то я не можу довше стерпіти того щастя, яке звалилося на сю негідницю. Пригадай лише, як гордо і як безлично поводилася вона з нами і самою своєю самохвальбою виявляла свою обридливою пихою надуту душу. І з таких скарбів нерадо якось кинула нам невеличкі шматочки і зараз, наприкривши собі нашу присутність, веліла нас вигнати, видмухати і висичати. Та не буду ж я ніяка жінка і не дай мені боже дихати, коли не скину її з того багатства. А коли й тобі, як бачу, докучила наша зневага, зложімся обі на якусь рішучу пораду. Бо ж те, що ми дістали, не покажемо ані родичам нашим, ані нікому іншому, а тим менше не скажемо нічого про її поводження. Досить того, то ми самі бачили таке, за чим нам жаль, то не будемо ж ані родичам, ані всьому народові благовістити про такі її розкоші. Та й нещасливі ж ті, яких багатства ніхто не знає. Нехай вона знає, що в нас нема своїх слуг, у нас, старших сестер. А тепер ходім до своїх мужів, щоб оглянути наші убогі і зовсім скромні кути, поки, повзявши виразніші замисли, не накинемося на неї з більшою силою, щоб укарати її гордощі.

Сподобалася зла рада отсим двом злюкам, і, поховавши всі свої многоцінні дарунки, торгаючи своє волосся і дряпаючи свої щоки, немовби в жалобі, розливалися наново удаваними плачами. Потім, покинувши нараз родичів і роз'ятривши наново їх жалощі, повні отруйних намірів ідуть до своїх домів, обмірковуючи якийсь злочинний підступ, а навіть убійство проти своєї невинної сестри.

Тим часом Псіхе упоминає її невидимий муж у своїх нічних розмовах:
— Чи бачиш, якою небезпекою грозить тобі ворожа фортуна? І коли не будеш пильно берегти себе, швидко постигне тебе лихо. Зрадливі вовчиці великими зусиллями приготовляють тобі препідлі засідки, що зводяться до того — намовити тебе, щоб ти придивилася до мого лиця, якого, як я тобі вже не раз заповідав, ти не повинна бачити. Отим-то, коли сі погані відьми з пакісними душами прийдуть до тебе (а знаю, що прийдуть), то не говори до них зовсім нічого, а коли задля вродженої тобі простодушності і задля ніжності твоєї душі не зможеш мовчати, то принаймні про мужа ані не слухай, ані не відповідай нічого. Бо для мене важно, щоб наш рід продовжився, а дитя, яке ти носиш у своїм лоні, буде божеським, коли мовчатимеш, а смертельним, коли проговоришся.

Втішена сею звісткою, Псіхе радувалася надією божеського потомка, і пишалася почестю будущої дитини, та тішилася гідністю материнства. Тривожно числила дні за днями і місяці за місяцями і з подивом слідила зріст малесенького зародка, що з дрібної' точки чимраз більшав, заповняючи її черево. Та вже обі зарази і препогані фурії, криючи в собі гадючу отруту і гонені безбожним поспіхом, плили на кораблях.

Тоді хвилевий муж іще раз отак упоминає свою Псіхе:
— Остатній день і крайня небезпека! Ворожі жінки і неприязна кров уже уоружилися, і пустилися в похід, і справили свої полки, і затрубили до бою. Вже твої злочинні сестри повиймали з піхов ножі і намірилися на твою шию. Найсолодша моя Псіхе, ти не знаєш, яка страшна небезпека грозить нам. Змилуйся сама над собою і наді мною і найсвятішим мовчанням увільни наш дім, свого мужа, і себе, і отеє наше маленьке від неминучої гагибелі. Не бажай ані бачити, ані слухати тих злочинних жінок, які задля їх убійчої ненависті і заключеного ними кровавого зв'язку тобі не вільно навіть називати сестрами, бо вони, немов ті сирени, чигаючи на вершку скелі, жалібними голосами співатимуть понад сими дебрями пісню заглади.
Псіхе, перериваючи свою промову судорожним хлипанням, відповіла:
— Скільки знаю, ти вже мав досить доказів моєї мовчазливості, і не менше того ручу тобі й тепер за свою сильну постанову. Тільки ти знов накажи нашому Зефірові, щоб сповнив свій обов'язок, і замість забороненого мені бачення твого святого лиця позволив мені принаймні бачити своїх сестер. Заклинаю тебе отими твоїми пахучими кучерями, що спадають на твою пахучу потилицю, твоїми круглими, ніжними і до моїх так подібними щоками, і твоїми грудьми, кипучими не знаю якою жагою, щоб я хоч настільки трошки пізнала твоє лице. Прихилися до усильного благання твоєї бідної переляканої жінки, позволь мені привітати тих моїх рідних і дай твоїй щиро відданій тобі Псіхе напоїти свою душу радощами. Не буду шукати нічого більше в твоєму лиці, не вадить мені нічого й нічна темнота, коли маю тебе, моє світло. Очарований тими словами, ніжними поцілуями, муж обтер її сльози своїми кучерями, згодився вчинити її волю і щез зараз, як тільки зачало зоріти.

Обі сестри, змовившися і навіть не відвідавши родичів, просто з кораблів подалися на вершок з найбільшим поспіхом і, не чекаючи на те, щоб переніс їх прихильний вітер, з зухвалою відвагою скачуть углиб. Та Зефір, пам'ятаючи наказ свого пана, хоч нерадо, підхопив їх клубками згущеного повітря і поставив на землі. А вони негайно зараз приспішеними кроками впадають до дому, обіймають свою жертву, брехливо називають її сестричкою і, гнучи в своїм нутрі весь безмір укритої злості, з усміхненими обличчями отак підлещуються їй:
— Псіхеєчко наша, та як же ти виросла за той часі. Та невже ти в тяжі!? Не повіриш, як дуже се врадувало нас. Яка ж то втіха буде для всього нашого роду! Які ж ми щасливі, і яка нам буде радість плекати твоє золоте дитятко. Та коли воно, як і слід чекати, дорівняє красотою своїм родичам, то се буде не менше як сам Амор.
Отак уданою прихильністю помаленьку загортають серце Псіхе.

Відпочивши від утоми своєї подорожі і. освіжившися в паровій лазні і джерельній воді, вони, запрошені Псіхе, покріпилися в прегарній залі дивними і розкішними стравами. На її розказ промовляють китари, чути співання, квилять флейти, гримлять труби, співає хор, ллються пісні. Все те при повній відсутності осіб ублажало душі слухачок найсолодшими чарами. Та навіть сі медові співи своїми розкішними солодощами не власкавили злоби зло¬чинних жінок, але, повертаючи розмову на намірену лапку, починають вивідувати її немов знехотя: хто ж такий її муж, і відки родом, і з якого племені? Вона в своїй над¬звичайній простодушності, забувши попередні свої опо¬відання, видумала нову історію, що її муж із поблизької околиці, багатий купець середніх літ, з волоссям, при¬порошеним сивиною. На сьому й урвала розмову, знов обдарувала сестер багатими дарунками і відправила їх вітровим поїздом.

Піднесені лагідним подувом Зефіру і вертаючи додому, вони почали розмовляти:
— Що думаєш, сестро, про таку безличну брехню сеї дурепи? То був молодий парубок, у якого тільки засіва¬лася борода, а тепер уже муж в літах та з сивуватим волос¬сям. Що ж се за чоловік, що так швидко міг постарітися? Не що інше, сестрице, як те, що отся паскуда або набрехала, або зовсім не знає, як виглядає її муж. Чи сяк, чи так, треба якнайшвидше впкорінити її з того багатства. Коли вона не знає лиця свого чоловіка, то видно, що її муж якийсь бог і що її черево заплоднене богом. Та коли б, не дай боже, мати того божеського хлопця почула про се, то я готова зараз повіситися на коніпній петлі. Отже, вер¬таймо поки що до наших родичів, а завтра попробуй докопатися до дна тих несуразних брехень.
Так розгарячившися, обі одчайдуші щодуху біжать / родичів, а відси при помочі знайомого вже Зефіру раптові злітають униз і, витискаючи сльози через скорчення повік, промовляють хитро до молодої жінки:
— Нещаслива ти, небого! У своїй блаженній невідомо¬сті сидиш отут безтурботно, не знаючи свого великого лиха і не дбаючи про небезпеку. А ми, безсонні з турботи за твоє щастя, мучимося, нещасливі твоїм горем. Ми роз¬відали вже всю правду і не можемо, як учасниці твого горя і твого нещастя, затаїти перед тобою, що якийсь не¬чистий змій, клублячись і повзаючи закрутами, з отруйними зубами і кривавою, широко розтвореною та глибокою пащекою потайно спить з тобою щоночі. Пригадай тепер піфійську ворожбу, що віщувала тобі якусь страшну потвору за мужа. Многі селяни околиці, і стрільці, і інші сторонські люди бачили його, як входив сюди вечором, вертаючи із свого жировища, і купався на бродах поблизь¬кої ріки. Всі кажуть, що незабаром, підгодувавши тебе ситими стравами, коли твоя вагітність дійде до певного розвою, він з'їсть тебе як найтовстіший шматок. Тепер уже твоя річ, чи схочеш згодитися зі своїми сестрами, дбалими про твоє дороге здоров'я, і, ухилившися від смерті, жити з нами здалека від небезпеки, чи бути похо¬роненою в нутрі ненажерливого дракона. Коли тебе тішить самота сього хутора з його голосами і потайні, отруйні, смердючі та небезпечні обійми та затруєні поцілуї вужаки — ну, як знаєш, а ми, сестри, по щирості зробили своє.

Нещасна Псіхе в своїй наївності і простодушності страшенно перелякалася тими так понурими словами. Стративши всяку розвагу, раптом викинула з пам'яті всі упімнення свого мужа і всі свої обіцянки і попала в найбільшу розпуку. Бліда як труп, тремтячи і задихгючися, вона ледве-ледве уриваним голосом промовила до них:
— Сестри мої найдорожчі, ви ж мені даєте доказ своєї непохитної вірності. І мені здається, що ті, які оповідали вам про все те, не торочили брехень. Я ж ніколи не бачила лиця мого мужа і зовсім не знаю, хто він і який він, а тільки отак ночами зношу мужа непевної постави і якогось світлобоязливого. Може й правда ваша, що се якийсь дракон. Він завше щосили відстрашує мене, щоб я не допитувалася про його вигляд, і в разі цікавості на його лице грозить мені страшенним нещастям. Коли можете подати якусь спасенну раду своїй сестрі, то поможіть мені тепер, а то дальша турбота попсує всі користі мого дотеперішнього доброго стану.

Тоді, здобувши вже створені двері сестриного безобо¬ронного серця, злочинні жінки, покинувши свої криївки, з голими мечами підступу вдарили на стривожені думки Псіхе. Одна з них сказала їй:
— Та вже коли ми тобі рідні і мусимо для твого здоров'я не зважати, ні на яку небезпеку, то покажемо тобі одну одиноку дорогу здавна придуманого рятунку. Положи потайно якнайгострішу бритву, вигострену так, щоб різала за найделікатнішим дотиком ніжної маленької долоні, і постав маленьку лампочку, повну оливи, прикривши її покришкою, яка б не гасила світла, і заховай усі ті прибори в найглибшій тайні. Коли ж він приповзе, і всунеться в привичне для себе ліжко, і простреться і, зможений твердим сном, почне хропти, ти встань з ліжка і босоніж, на пальцях, помаленьку, ослонена густою пітьмою, відійми покришку від лампи і покористуйся її світлом для преславного діла. Високо піднятою правою рукою сміло переріж тим двосічним ножем якнайсильнішим притиском шию, що лучить карк з головою того шкідливого дракона. Не хибне тобі нашої помочі, бо коли ти, забивши його, забезпечиш поперед усього своє здоров'я, то ми швиденько разом із тобою позабираємо все тутешнє добро і віддамо тебе законним шлюбом якомусь чоловікові.
Такими огнистими словами розпалена душа сестри горить далі, а вони зараз покинувши її зо страху, щоб не бути свідками такого страшного нещастя, підлетіли на привичних вітрових крилах на шпиль гори, відтам утікають на лоб, на шию і, допавши кораблів, пускаються на море.

Псіхе є полишена сама, немов гонена лютими фуріями, сама не своя хвилюється турботою, подібною до морського припливу. То ніби готовиться до злочину, то знов непевна в своїй постанові, хитається і бентежиться різнородними почуваннями свого нещастя. Раз квапиться, то знов гається, насмілюється і тремтить, зневіряється і сердиться, і що найважніше, ненавидить звіра і любить мужа в однім тілі. Аж вечором, коли вже хилилося на ніч, з гарячковим поспіхом приготовила все до нікчемного вчинку.

Настала ніч, явився муж і по любовних обійманнях заснув твердим сном. Тоді Псіхе, досі немічна тілом і душею, але при помочі жорстокої судьби почуває в собі силу, підносить лампочку, хапає бритву і вже з дівчини робиться женщиною. Та коли перший промінь світла освітив тайники ложа, побачила бестійку зі всіх звірів найделікатнішу, найсолодшу, самого Амора, бога красоти, прекрасно простертого. На його вид сама лампочка запалала живішим світлом, а бритва затулила своє боговбійче вістря в своїй рамці. Перелякана сим видом Псіхе і знесилена до дна душі, поблідла як труп і, тремтячи, припала на коліна, силкуючися сховати бритву на своїй груді. Була б се певно зробила, якби бритва з перестраху перед таким злочином не виховалася і не впала з її рук.

Ще втомлена, знесилена, та вже придивляючися близько до божеської красоти його лиця, відійшла духом. Бачить головку, окружену золотим вінцем волосся, пахучого амброзією, сніжно-білу шийку і рожеві щоки, кучері спадали на грудь прекрасними клубками, інші нависали на лице, інші звисали ззаду, а від їх надмірного блиску та ясності аж захиталося світло лампочки. На плечах крилатого бога білілися крила з поблисками рожевого цвіту. Крила лежали спокійно, але хоруговки найтонших пер і ніжне пустове пір'ячко тремтіло, немов у якімось пестотливім неспокою. Решта тіла така гладка, пухка і така гарна, що не жаль було назвати Венеру його матір'ю. Перед ліжком лежав лук, сагайдак і стріли, благотворні стріли великого бога.



Якась ненаситна цікавість заставила Псіхею переглядати і подивляти мужеву зброю. Взяла одну стрілу із сагайдака і приткнула її конець до кінчика свого пальця, пробуючи її гостроти. Але дрижачою ще досі рукою вона вколола себе трохи глибше, і крізь тоненьку шкірку заросилися дрібненькі краплі рожевої крові. Отак, не знаючи сама про се, Псіхе добровільно запалала любов'ю до Амора. Розгораючи чимраз більшою жагою до нього, похилена над ним, важко дишучи розтвореними та розкішно дрижачими губами, впиваючися в нього поспішно, боячися тільки одного, щоб він не збудився. Та коли упоєна таким щастям у нестямі притулила до нього губи, тоді лампа не то з поганої зрадливості, не то з нікчемної зависті, а не то бажаючи й сама обняти та поцілували таке тіло, вибулькнула із самого свого полум'я краплю кипучої оливи на праве плече бога. Лишенько тобі, зухвала та безсоромна лампо, погана прислужнице любові! Впекла ти самого пана всякого огню, того, що як коханок уперве винайшов тебе, щоб і вночі якнайдовше насолоджуватися любов'ю. Опечений таким робом, бог зірвався з місця і, бачачи доказ жінчиної зради, не мовлячи ані слова, відразу щез із очей і з рук нещасливої жінки.

В тій хвилі, коли він зірвався, Псіхе вхопила його обома руками за праву ногу, якомога силкуючися задержати його, та шарпнена крізь тьмаві заслони у стрімкому злеті знесилена, нарешті впала на землю. Закоханий бог не покинув її простерту на землі, але вилетівши на найближчий кипарис, у страшнім зворушенні ось як промовив до неї із високого вершка:
— Ну, легкомисла Псіхе, забув я наказ моєї матері Венери, що веліла мені видати тебе заміж, зв'язану найпідлішою жадобою за найнужденнішого і найнікчемнішого чоловіка, та волів радше сам закохатися в тобі. Тепер бачу, що зробив я се нерозважно, сам преславний стрілець ранив себе своєю стрілою. Я зробив тебе своєю жінкою, а ти прийняла мене за якусь звірюку і хотіла бритвою відтяти мою голову, з якої мої очі так любовно гляділи на тебе. Чи на те ж я тобі раз у раз говорив, щоб ти малася на осторозі? Чи на те ж я ласкаво упоминав тебе? Твої вельможні дорадниці за сей згубний злочин потерплять мені страшенну кару, а тебе покараю лише тим, що покину тебе.
По сих словах він відлетів угору..




ЧАСТИНА ДРУГА

Простерта на землі Псіхе, доки могла заглянути очима, слідила за летом свого мужа, заходячися жа¬лібними риданнями. Та коли він на своїх легких крилах щез у безмежному просторі, вона кинулася стрімголов із стрімкого берега найближчої ріки. Але лагідна хвиля, шануючи бога, що вмів загрівати й її власні води, жахаю¬чися сама за себе, понесла її легенько на своїй м'якій по¬верхні і поклала на березі, покритім цвітучими зіллями. Там над берегом ріки сидів тоді випадком Пан, мужицький бог, обіймаючи гірську богиньку Ехо і навчаючи її співати різними голосами. Понад берегом увихалися кози, пасучи безладно і щипаючи зілля, що маїли біг ріки. Козлоногий бог, побачивши Псіхе в такій тяжкій пригоді та тривозі, немов не знаючи нічого про її біду, покликав її до себе і промовив до неї лагідними словами:
— Гарна дівчино, я собі мужичок-вівчар, та по старості моїх літ набрався багато досвіду. Коли не помиляюся, або, як кажуть розумні люди, коли догадуюся правди, з того непевного і часто хиткого твого походу і з великої блідості твого тіла та прискореного твого віддиху, а особливо з твоїх заплаканих очей бачу, що ти хора від надмірної любові. Отже ж, послухай мене і не хапай кидатися в воду або якимсь іншим способом приспішувати собі смерть. Перестань плакати І покинь нарікання, а краще помолися до найвищого бога Амора, та примилися йому, делікатному і витворному юнакові, своїми привабними благаннями.

На сі слова пастуха Псіхе не відповіла нічого, але помолившися духом до сього блаженного божества, пустилася в дорогу. Сумуючи, вона проблукала якийсь час манівцями і аж надвечір, невідомо якою стежкою, дійшла до міста, де панував муж одної із її сестер. Довідавшися про се, Псіхе попросила звістити сестру про її прихід. Її введено до покою, вони обнялися, поздоровили себе обопільне, по чім Псіхе ось як почала оповідати про причину свого приходу:
— Тямиш вашу раду, як ви нараяли мене вбити звірюку, що під ложним іменем мого мужа спала зо мною, зарізати її обосічною бритвою, поки мене, бідну, не пожре своєю ненатлою пащекою. Та коли я, слухаючи вашої ради, при запаленій лампі побачила його лице, мені явився нараз дивний божеський вид, сам син богині Венери, сам, кажу тобі, Амор, приспаний спокійним сном. Та коли збентежена видом такого щастя і змішана надміром розкоші я кинулася до нього, якимось нещасливим випадком із горючої лампи капнула гаряча олива на його плече. Збуджений зараз зі сну болем, зірвався і побачив мене узброєну огнем і залізом.
— То ти ось що хочеш зробити мені! — крикнув він.— За такий страшний злочин зараз забирайся із мого ліжка і забирай собі свої речі, а я візьму собі за жінку твою сестру,— і він сказав твоє ім'я.— І зараз поручив Зефірові, щоб негайно виніс мене з його дому.

Ледве Псіхе скінчила отеє оповідання, сестра її, гнана шаленою жадобою і нікчемною завистю, склеєною на борзі брехнею обдурила свого чоловіка, буцімто її родичі померли і зараз сіла на корабель і подалася до того гірського вершка. Хоча вітер був противний, вона, осліплена надією, промовляла:
— Прийми мене, Аморе, як гідну тебе жінку, а ти, Зефіре, неси мене як свою паню.
Вийшовши на шпиль, вона зараз же кинулась стрімголов униз. Та не долетіла жива, бо, розшибаючися по скелях, поламалися її члени, порвалися і порозривалися її тельбухи, так що лише шматки долетіли униз і по заслузі сталися стравою звірам.

Не загаялася також кара другої сестри. По полудні стежками Псіхе зайшла до того міста, де панував муж її другої сестри, і тими самими сестриними хитрощами довела її до того, що й вона з злочинним поспіхом поквапилася на своє весілля і згинула так само, кинувшися униз зі скелі.

Тим часом Псіхе, блукаючи від міста до міста, шукала Амора, а він, хорий від рани, заданої лампою, лежав у покої своєї матері. В ту пору білісінька морська мева, що плаває на своїх крилах по морських хвилях, пронирла щодуху в найглибшу безодню океану. Там, зупинившися біля Венери, що бавилася купанням та плаванням, сповістила її про те, що син її хорує на тяжку рану, лежить і не знати чи видужає, і вже в устах усіх народів кружать різні недобрі вісті про всю родину Венери, що буцімто твій син курвиться десь у горах, а ти плаваєш собі в морі, а між людьми не стало вже ані розкоші, ані ласки, ані принади, а сама незугарність, простацтво та брудота; нема весіль ані сватань, нема щирої приязні ані діточої любові, а тільки безмежна сила помий та мерзота якихось невмитих та смердючих зв'язків.

Отак джеркотала отся балакуча і цікавенька птиця до ушей Венери, паплюжачи добру славу її сина. Венера, здорово розсерджена, скрикнула раптово:
— То так! То вже мій любий синок має якусь приятельку. Ану, скажи мені, ти, що сама одна служиш мені по щирості, ім'я тої, що звела мого недолітнього та невбраного хлопця? Чи то яка з громади німф, чи з числа гор, чи з хору муз, чи з почту моїх грацій?
Не змовчала балакуча птиця.
— Не знаю, пані. Здається, що се смертельна дівчина, в яку він закохався. Коли не помиляюся, вона зветься Псіхе.
Обурена Венера скрикнула грізним голосом:
— Псіхе? Отся суперниця своєю красотою, що присвоїла собі моє ім'я? Коли він справді любить її, то не диво, що мусить уважати мене за звідницю, яка вказала йому сю дівчину для її пізнання.
Розвідавши отеє, швидко виринула з моря і подалася до своєї золотої палати, і, заставши там хорого сина, вже в дверях закричала проймаючим голосом:
— Отсе гарно для нашого роду і для твоєї доброї" слави! Якнайшвидше потоптав ти накази твоєї матері, а надто володарки. Замість замучити ворожу мені дівчину якимось брудним закоханням, ти, недоросток, волів узяти її в свої недозволені і недозрілі обійми, щоб моя супротивниця довелася мені невісткою. Та що ти собі думаєш, лобузе, розпуснику та немилий мені? Чи думаєш, що ти мій одинак і що я по своїх літах не можу мати ще одного сина? Знай отже, що маю намір уродити сина далеко ліпшого від тебе. Та ні, щоб ти ще ліпше почув своє упокорення, візьму собі за сина якогось із моїх підданих і дам йому отсі крила, і вогники, і лук, і самі стріли, і всю твою зброю, яку я тобі дала не для сього ужитку. Бо ж із дарів батька твого ніщо не придалося для твого ремесла. Але вже від найменшої молодості ти був лихо вихований і маєш злочинні руки, і скільки вже разів ти кидався на старших від себе! Та й мене саму, твою матір, ти, матко-вбійце, ображаєш щодня, і ранив не раз, і гордуєш мною, немов удовою, та лиш боїшся твого вітчима, найбільшого і найхоробрішого войовника. Та ні, щоб обридити мені моє пожиття на віру, ти привик приводити йому своїх дівчат. Але тепер ти, блазню, пожалуєш отих своїх збитків. Гірка і прикра буде тобі ся твоя женячка. Але тепер, виставлена на сміх, що маю робити? Куди податися? Чи жадати помочі від моєї неприятельки Тверезості, яку я за її ледарство не раз ображала? Страшно мені вдаватися в розмову з сею брудною мужицькою бабою. Та нема що гордувати потіхою хоть з якого-будь боку. Мушу вдатися до неї, бо ніхто інший тільки вона одна не зможе покарати якнайостріше сього лобуза, випорожнити його сагайдак, потупити стріли, розструнити лук, погасити смолоскип і саме його тіло пригнобити якнайострішими ліка¬ми. Аж тоді почую себе заспокоєною за свої кривди, коли отсими своїми руками обстрижу його волосся, яке я колись переплітала золотом, і обскубу йому крила,
які я не раз купала в нектаровій купелі на своєму лоні.

Сказавши се, вилетіла в двері сердита жовчною лютістю. Тут же зустрілися з нею Церера і Юнона і, бачачи її збентежене лице, почали випитувати, чого так грізно стиснені брови уймають краси її блискучим очам? Вона ж відповіла:
— В саму пору приходите, щоб задоволити отеє моє розпалене серце. Прошу вас, усіми своїми силами розшукайте мені отсю летючу втікачку Псіхе. Бо ж, певно, всі знаєте вже скандальну новину мого дому і невимовний учинок мого сина.
Богині, не знаючи, що сталося, і бажаючи втихомирит її жорстокий гнів, заговорили до неї:
— Що ж тобі, богине, завинив твій син, що з таки ненатлим гнівом поборюєш його приємності і бажаєш зн вечити ту, котру він полюбив? Яка ж, скажи нам, його вина, коли любо всміхнувся до гарної дівчини? Чи знаєш, що він мужчина і то молодий? Чи, може, забула скільки йому літ? Чи, може, думаєш, що він ще досі малий хлопчик у штанятках? Ти ж йому мати і до того розумна жінка, то пощо ж тобі так цікаво слідити всі його забави, винуватити його маленькі розривки, псувати його любощі, а ганьбити твої власні штуки і твої розкоші в твоїм власнім сині? Який бог і який чоловік стер пить те, щоб ти розсівала любовні радощі серед народу, а в своїм власнім домі так тяжко карала любощі і забороняла прилюдне виконування жіночих вибриків?

Отак вони позавіч боронили Амора, боячися його стріл. Та Венера, обурена, що вони немов на сміх підіймають її кривду, відвернулася від них плечима і притишеними кроками подалася до моря.
Тим часом Псіхе блукала різними дорогами день і ніч за слідами мужа, стурбована, бажаючи лиш одного,— улагодити його гнів, і коли не жіночими пестощами, то хоч невольничими услугами переблагати його.
Побачивши на вершині стрімкої гори якийсь храм|| подумала:
— Хто знає, чи не там живе мій пан?
І поспішно звернула туди свої кроки, яких знесилення перемагала усиленим змаганням і бажанням. Щодуху перебувши вищі узгір'я, наблизилася до купки подушок для Церери, біля яких бачить купки збіжжевого колосся, а інше посплітане в вінці, а також колоски ячменю. Були також серпи і всяка жниварська снасть, але все те лежало сюди-туди, порозкидане по різних місцях, кинене недбало, як звичайно кидають робучі люди в спеку. Все те Псіхе поскладала старанно і віддільне, кожде на своїм місці, в тій побожній мислі, що не повинна занедбати почесті і обрядів
жодного божества, але приєднувати собі ласкаве милосердя усіх. Заняту сею усильною працею застала її блаженна Церера і здалека кликнула до неї:
— Ой ти, бідна Псіхе! По всім світі шукає обурена Венера твого сліду, мов скажена, бажаючи зробити тобі кінець, і розпалена всіма силами свого божества на те, щоб помститися на тобі. А ти, не дбаючи про свій рятунок, пораєшся тут над моїми причандалами.

Тоді Псіхе, припавши до її ніг і рясними сльозами зливаючи сліди богині і покриваючи землю своїм волоссям, уклінними молитвами благала її лакси:
— На отсю твою плодотворну правицю благаю тебе, на радісні обжинкові обряди, на мовчазні тайники скринь, на крилаті вози твоїх слуг-драконів, на плодючі сіцілійські ниви, на віз, що увів твою дочку, і на твердь, що держить її під собою, на безсвітле весілля твоєї дочки Прозерпінн в підземеллі, і на світлий поворот її на верх землі, і на все те, що покривають афінські і елевзінські містерії, рятуй нещасну Псіхе, твою слугу. Позволь мені хоч кілька день ховатися між тими купками твого колосся, поки жорстокий гнів богині через проволоку не зм'якшиться або поки, бодай по такім довгім труді, прийду трохи до сили.
—Рада б я,—промовила до неї Церера,—зрушитися твоїми слізьми і помогти тобі, та не можу наражатися на немилість моєї своячки, зрештою, незлої жінки, з якою надто в'яже мене стара приязнь. Тому-то йди зараз мені геть із сього храму і вважай не казати нікому, що ти мала в мене якийсь притулок і захист.

Так несподівано прогнана Псіхе і прибита подвійною скорботою подалася назад, і, зійшовши в долину, побачила тінистий гай, і в нім гарно збудований храм, і не хотячи зректися надії на якесь краще прийняття у якогось іншого бога, наблизилася до святої брами. На гілляках дерев та на одвірках брами побачила цінні дари і золотом повишивані хустки з написами, якими посвідчувано добродійства, зділані богинею. Припавши на коліна, і обнявши руками теплий вівтар, і обливаючи його сльозами, почала отак молитися:
— Сестро і жінко Зевеса, чи пануєш ти у старому храмі Самоса, що славиться твоїм вродженням і вихованням твого дитинства, чи учащаєш до щасливих прибутків високого Карфагена, що почитає тебе як дівчину на возі, тягненим львом, уношену до неба, чи близько берегів Інаха пишаєшся на славних аргівських мурах, що пам'ятають тебе ще жінкою громовержця і королевою богинь, ти, яку цілий схід чтить під іменем Зигії, а цілий захід під іменем Люціни, будь у моїм нещасті Юноною Гостинною і освободи мене, змордовану такими надсильними трудами, від страху грізної небезпеки. Знаю, що ти звикла помагати вагітним, що звертаються щиро до тебе.
На се її благання явилася зараз Юнона в усій пишноті свого божеського маєстату і промовила:
— Рада б я дуже, люба Псіхе, глянути прихильно твою просьбу, але проти волі Венери, моєї невістки, яку я все люблю, як свою дочку, стидаюся допомогти тобі зрештою спиняє мене навіть закон, який забороняє приймати невольників, що тікають проти волі своїх панів.

Перелякана і сею невдачею своєї долі Псіхе, не бачачи вже можності віднайти свого крилатого мужа, стративши всяку надію рятунку, так міркувала сама в собі:
— Яка ж тепер поміч може ухилити моє нещастя, коли навіть молитва до тих найприхильніших богинь не могла мені помогти? Опутана такими сітями, куди можу направити свої кроки? В яких домах чи в яких темних пустинях можу охоронитися перед неухильними очимаді великої Венери? Нехай і так, наберу тепер мужеського духу і, відкидаючи марну надію, сміло і добровільно віддам себе своїй пані, може, хоч пізньою підлеглістю улагоджу її люту сердитість? Хто знає, може, там, в домі матері, знайду того, кого шукаю так довго.
Отак готова на непевний вислід, а може, навіть на певну смерть, почала обдумувати початок своєї будучої промови.
Тим часом Венера, покинувши пошукування по землі, піднялася до неба. Велить запрягти віз, який для неї майстерним робом старанно зробив золотар Вулкан і перед її весіллям подарував їй як шлюбний подарунок, віз, блискучий від ошліфування пильником і цінніший через саму страту золота. Із многих голубів, що сиділи біля ліжка пані, вилетіли чотири білі, і, згинаючи шийки, розмальовані веселими полисками, наділи на себе перлові ярма, і, піднявши богиню, підлетіли весело. За возом богині летять з шумним цвіркотанням воробці, а інші, солодко співучі] пташки, любо заливаючися солодкими мелодіями, віщують прихід богині. Розступаються хмари, і розступається небо дочки, і верховний етер з радістю приймає богиню. Співуча рідня великої Венери не боїться стрічних орлів ані хижих шулік. Вона ж зараз звертається до царської палати Зевеса і гордим повелінням Меркурію, герольдові божому, жадає послуху в потрібній справі. Синяві брови Зевеса моргнули прихильно. Тоді розрадувана сим Венера в супроводі Меркурія злітає з неба і з поспіхом сипле йому отсі слова:
— Аркадійський брате, знаєш, що без твоєї участі сестра твоя Венера не чинила ніколи нічого. І тепер не можу тобі не сповістити, що вже довший час шукаю і не можу знайти оту укриту невільницю. Не лишається мені нічого, як тільки через твоє оповіщення оголосити премію на її віднайдення. Отже, будь ласка, сповни якнайшвидше мій заповіт і оголоси повселюдно знаки, по яких її кожна пізнати, щоб ніхто, допускаючися злочинного укривання, не міг оправдатися незнанням.
І при сих словах подала йому картку, на якій було ім'я Псіхе і її рисопис. Справивши се, зараз подалася додому. Меркурій не занедбав сповнити її наказ і, перебігаючи всі краї і всі народи, скрізь оголошував премію за повідомлення: «Коли би хто міг зловити в утеці або вказати криївку втікачки, дочки королівської, невільниці Венери, по імені Псіхе, нехай явиться мерщій при Меtае Мurсіае, і оповістить про се, і одержить за свій труд від самої Венери сім солодких поцілуїв і ще один найчарівніший, на який тільки здібні медові уста богині.»

Оголошена таким робом Меркурієм так велика премія наповнила всіх смертних охотою до її узискання. У Псіхе вона відняла решту всякого вагання. Ось вона наближається до дверей богині, звідси вибігла одна із служебниць Венери, прозвищем Звичка, і зараз як могла голосно закричала:
— Нарешті, паскудна шлюхо, ти приходиш до пізнання, що маєш паню над собою! Нарешті, при всій твоїй безличності ти пізнала, мабуть, скілько труду прийняли ми, пошукуючи тебе. Та добре, що насамперед попала ти в мої руки. Се так, як коли б ти вже була між самими пекельними раками, бо тепер ніяк не уйдеш страшної кари за твою втеку.
І сміло вп'яливши пальці в її волосся, потягла її, хоч зовсім безвідпорну. Коли Венера побачила її, введену і притягнену, вибухла превеселим сміхом і звичаєм розсерджених, потрясаючи головою і щипаючи себе за праве вухо закричала:
— Нарешті зволила ти поздоровити свою тещу! Чи, може, прийшла відвідати твого мужа, що хорує від твоєї рани? Та будь певна, прийму тебе як належить прийняти добру невістку.
По тім сказала:
— Де там мої слуги Самота і Засмута? Покликавши їх до кімнати, передала їм її на муки. Сі послухали жорстокого наказу і, висікши нещасну Псіхею батогами і вимучивши іншими муками, привели її знов перед очі богині. Тоді Венера знов, душачи в собі сміх, промовила:
— Ось як вона вміє збудити моє милосердя, показуючії мені куревство свого вагітного живота, з якого має намір прекрасним потомком учинити мене щасливою бабкою. Яка я щаслива, що в самім цвіті мого віку назвуся бабкою, а байстрюк, син отсеї невільниці, назветься внуком Венери. Та ні, не буду такою підлою і не назву його своїм внуком. Бо ж то нерівне подружжя і надто в таємнім домі, без свідків і без згоди батька, тим-то не може бути назване законним. Нехай же він буде байстрюком, коли взагалі дозволено тобі уродити його.

По сих словах кинулася на неї, подерла на ній одежу, розпатлала волосся, товчучи її головою, била страшенно, а потім, набравши пшениці, ячменю, проса, сочевиці і маку, гороху і бобу, і помішавши все докупи, промовила до неї:
— Отеє тобі, препаскудна рабине, робота для твоєї пильності. Маєш тут за кару твоїх любощів поперебирати всі ті насіння. Повибирай кожде з них на окрему купу і, поклавши кожде зеренце відповідно і уставивши рядами, маєш скінчити се до вечора.

Отак призначивши їй таку купу насіння, сама відійшла на вечерю з мужем. Псіхе ані рукою не рушила, щоб перебирати сю змішану і нерозбірну купу, але, здуміла від безмірності тої задачі, мовчки остовпіла. Тоді маленька робітниця мурашка, бачачи трудність такої праці і змилувавшися над подругою великого бога та жахаючися суворості її тещі, побігла щодуху і скликала та спросила всю юрбу сусідніх мурашок.
— Неструджені вихованки всеплодючої землі, змилуймося, змилуймося над жінкою Амора, прегарною дівчиною, і допоможім їй у небезпеці з властивим нам поспіхом!
Напливають одні за одними юрби шестиножних комашок, і з невимовним поспіхом розбирають усю купу, і, розділивши окремо та відсипавши кождий рід збіжжя, швиденько щезають із виду.

В початку ночі Венера, підпоєна вином і обвіяна пахощами, вертає із подружньої вечері, маючи всю стать обвиту блискучими рожами. Побачивши справне виконання дивної праці, промовила:
— Не твоя се праця, паскудо, ані твоїх рук, але того, кому ти на своє і його лихо сподобалася.
І, кинувши їй шматок сухого хліба, розляглася в своїм ліжку.

Тим часом Амор, сам замкнений.під сторожею в нижній часті дому в самітній спальні, був під гострим дозором, в часті тому, щоб не погіршити стану своєї незгоєної рани, а в часті тому, щоб не міг зійтися зі своєю улюбленою. Отак проминула понура ніч для обоїх закоханих, розлучених під одним дахом і відокремлених від себе.

Та ледве лише засвітало, Венера покликала до себе' Псіхе і промовила:
— Бачиш отсей ліс, простертий понад довгими берегами пливучої ось тут ріки, якої джерела випливають із вершків он сеї гори. Там блукають вівці, блискучі і цвітучі золотою вовною, пасучися без пастуха. Іди там і яким-будь способом принеси мені жмут вовни із того многоцінного руна.

Радо подалася Псіхе в дорогу, не так щоб послухати наказу, як радше щоб знайти вихід із свого нещастя, кинутися з високого берега до ріки. Але з ріки зашепотіла до неї лагідними музикальними тонами, легким шелестом з божого вітхнення ароматичного повітря зелена тростина, віщуючи отак:
— Псіхе, діткнена стількими нещастями, не смій плямити мою святу воду твоєю невільною смертю і не спішися шукати ходу на другий берег до сих страшних овець, які в південній спеці, набираючи в собі розпалу, попадають, звичайно, в шалену стеклість і гострими рогами, кам'яними лобами, а іноді навіть отруйними кусаннями грозять смертю стрічному чоловікові. Та коли після півдня жар сонця потахне і вівці зійдуться спочивати в холодку над рікою, можеш під сим високим явором, що разом зі мною напувається водою одної річки, заховатися так, що коли вівці заспокояться від своєї стеклості, можеш по вищих гілляках прилежного лісу назбирати золотої вовни, що тут і там нависає на гілках.
Отак проста і чоловіколюбна тростина подала зневіреній Псіхе спасенну пораду. Вислухавши її пильно і не занедбуючи ніякої обережності, вона крадькома без великого труда зібрала жмут м'якої золотом блискучої вовни і в поділку принесла Венері. Та хоч як небезпечна була ся друга робота, вона не знайшла ніякого признання у Венери, яка, зморщивши брови і їдко всміхаючися, промовила до неї:
— І тепер бачу, що той самий скурвий син допоміг тобі до сього діла, але тепер ще раз попробую, чи справді у тебе єсть відвага і надзвичайний-розум. Поглянь на отсю високу гору і на височенну скелю на її версі, з-під якої випливчють хвилі темної води з чорного джерела і, впадаючи в поблизький провал, орошують стигійські багна і вливаються в понурі води Коцита. Звідтам, із найвищого джерела, з якого вода тече тростиновим джуркальцем, зачерпни і принеси мені негайно отсей дзбанок.

При сих словах і при страшенних погрозах подала їй шліфований дзбаночок.
Пильно приспішаючи ходу, Псіхе підіймається на найвищий шпиль гори, певна, що там знайде, може, кінець свого нещасного життя. Та коли перейшла перший пригірок височенної гори, побачила страшенну, смертельну небезпеку. Перед нею була незмірне висока скеля, стрімка та недоступна і слизька від страшних джерел, що на версі скелі вибухали із темного гирла і з висоти прямовісної стіни спадали в глибокі розсілини, а потім бурхаючи кісно тісними каналами і виринаючи з підскельної . щілини, впадали в сусідню паморочну долину. Справа і зліва з вижолоблених щілин визирають страшні дрекони, висуваючи довгі шиї, вони не сплять ніколи і в нічнім світлі стоять як невсипні сторожі. Та й самі вони задавали страху своїми голосами, ревучи звідси й звідти: «Утікай! Що чиниш? Уважай, що чиниш! Бережись! Утікай, бо згинеш!»

Отак самою неможливістю немов окаменіла Псіхе, хоч присутня тілом, стояла, мов без душі, і, придавлена ваготою неминучої небезпеки, не мала навіть потіхи слів. Але ся тривога невинної душі не була укрита від високих очей доброго Провидіння, бо страшний королівський орел Юпітера явився раптовно з простертими крилами і, немов пам'ятаючи про давню услугу, якою під проводом Амора приніс для Юпітера фрігійського чашника Ганімеда, шануючи божество того ж бога в небезпеці його жінки, поспішив і, зірвавшися з високої божеської вершини та прилетівши перед лице Псіхе, промовив:
— Ах ти сердешна і необізнана з такими річами дівчино! Чи не надієшся, що зможеш украсти або взагалі дістати хоч одну каплю сеї найсвятішої і не менше страшної води? Чи ж не чула ти хоч усно, що ся стигійська вода страшна для богів і навіть для самого Зевеса. Що так, як люди кленуться іменами богів, так боги звичайно кленуться стигійською водою? Але дай мені свій дзбаночок!
І, вхопивши його загненим кігтем, полетів угору, шелестячи розпростертими крилами і пробираючися поміж зубатими роззявленими пащеками і трискрутними підскоками драконів, повертаючися направо і наліво, набрав неохітної і для уходу щораз швидше вниз біжучої води, зазначаючи, що потребує її на розказ Венери, якій вона має бути достарчена. Задля сього легше стало йому дістати її. Отак діставши з радістю повний дзбаночок, Псіхе поспішно принесла його Венері.

Та й тоді ще не могла переблагати завзяття розлютованої богині. Бо грозячи їй ще більшими і гіршими карами, спалахнувши, вирекла їй отсей пагубний присуд:
— Здається мені, що ти якась чудодійка і дуже страшна чарівниця, що так пильно сповнила такі мої поручєння. Але й отеє ще, моя лялечко, мусиш сповнити. Візьми отсю пушку,—і тут же дала їй,—і йди до самого пекла, до фатального помешкання самого Орка. Там подай отсю пушку Прозерпіні і скажи: «Просить тебе Венера, дай мені трохи твоїх рум'ян, щоб вистарчили хоч на один день, бо те, що я мала, видала і зужила я вже все, лічачи хорого сина». Але вертай якнайшвидше, бо мені треба ще сьогодні підрум'яненій на божеський театр.
Тоді Псіхе найясніше почула, що настає її остатня година, і без усякої ослони побачила ясно, що шлють її на нехибну загибель. Бо й як же, коли своїми ногами добровільно мусила йти до пекла і пройти царство тіней?

Не гаючись довше, дійшла до одної превисокої вежі, щоб із неї кинутися вниз головою, бо так думала, що сим способом найлегше і найшвидше може зійти в підземний світ. Але вежа промовила нараз голосно і рекла:
— Чого, нещасна, бажаєш сама себе вбити, кидаючися з мене? Чого так нерозважно піддаєшся сій остатній не безпеці, зневірена в доконанні сеї задачі? Бо коли душа твоя раз відділиться від твого тіла, то справді підеш на сам спід тартару, але відтам не вернеш ніяким способом. Послухай мене. Недалеко відси лежить Лакедемон, блаженне місто ахейське. В його сусідстві пошукай, ідучи відлюдними стежками, місцевості Тенара. Там міститься отвір Ада, і крізь розтворену браму веде нетоптана стежка. Нею пройшовши границю, подайся далі, поки дійдеш до простого каналу і до самого Оркового царства. Але не смій іти голіруч аж туди через сі потемки, тільки в обох руках неси ячмінні паляниці, помазані медом, а в самих устах дві монети. Уйшовши добрий шмат смертоносної дороги, здиблеш хромого осла з хромим погоничем, натерханого полінами, погонич попросить тебе підняти йому кілька полін, що випали із в'язанки, але ти, не подаючи голосу, мини його мовчки. Коли ж прийдеш до ріки мертвих, то не гайся. Перевізник Харон, що перевозить прихожих па другий берег ужовками зв'язаним поромом, зажадає від тебе поромового. Бачиш, і між помершими панує захланність, то й сей Харон, бісів батько, хоч немалий бог, нічого не робить задарма, але і найбіднішпй мрець мусить дати поромове, а коли в руки не дістане монети, не дасть нікому перейти на той бік. Сьому брудному дідові даси титулом поромового одну з тих двох монет, які матимеш, але так, щоб сам устами взяв її з твоєї руки. Незабаром по тім, коли виплинете на ліниву воду, надпливе за вами труп старого діда і, підіймаючи гнилу руку, проситиме, щоб ти взяла його на пором; та ти не смій змилуватися над ним. Коли перепливеш ріку і пройдеш трохи, попросять тебе баби-ткалі, які там сидять за ткацькими варстатами, щоб ти помогла їм трохи. Та й тим не вільно тобі нічого помогти. Бо все те і багато дечого іншого буде тобі спокусою Венери, щоб ти випустила з рук хоч одну паляницю. І не думай, що страта такої паляниці була би дрібною стратою дрібки тіста, бо, стративши одну паляницю, вже не побачиш більше денного світла. Бо величезний пес із трилобою здоровенною головою, грізний і страшенний, гавкаючи громовими писками, даремно лякаючи мерців, яким уже нічого злого не може зробити, лежить раз у раз перед самим порогом і чорною кімнатою Прозерпіни і стереже порожньої домівки Діса. Його уласкавиш, даючи йому одну паляницю, і тоді минеш його легко і зараз увійдеш до самої Прозерпіни. Вона прийме тебе ласкаво, і прихильно попросить сісти на м'якому кріслі, і погостить щедро. Але ти сядь на землю, і попроси, і з'їж чорного хліба, потім скажи, чого ти прийшла, а одержавши, що тобі дадуть, і вертаючи назад, окупи зажертість пса другою паляницею, а потім скнарому перевізникові дай другу монету, яка тобі лишилася. Перепливши його ріку і вступаючи в ті самі сліди, якими йшла ти туди, вернешся до того самого хору небесних звізд. Та понад усе те особливо поручаю тобі пильнувати, щоб ти не сміла відчинити пушку, яку нестимеш, не заглядала, що в ній єсть, і взагалі не доторкалася цікаво ніякого секрету божеської красоти.

Отак віщувала далекоглядна вежа. Не гаючися, Псіхе подалася до Тенару і, роздобувши приписані монети та паляниці, війшла до пекельного входу. Пройшовши мовчки попри погонича з ослом і давши перевізникові монету поромового, не звернувши уваги на благання пливучого трупа і знехтувавши запросини ткаль, пестливими словами і паляницею втишивши люту зажертість пса, війшла до дому Прозерпіни. Не прийнявши; ні крісла, яке предложила їй господиня, ані божеської страви, вона сіла унижено біля її ніг і, задоволившися шматком сухого хліба, передала їй посольство Венери. Незабаром дістала таємно наповнене і замкнене пуздерко і, заглаївши другою паляничкою лаяння пса і віддавши другу монету перевізникові, далеко веселіше вибігла з підземелля. Добігши до ясного денного світла і помолившися йому, хоч квапилася доповнити своє поручення, раптом захопилася в думці шаленою цікавістю.
—Отеє,—подумала собі,—дурна я несу божеську красу і не вщипну з неї ані крихіточки для себе? Може, приподобаюся нею моєму гарному коханкові.
І, подумавши се, відчинила пуздерко. Та не було в ньому нічого, ніякої красоти, тільки пекельний, правдиво стигійський сон, який в тій хвилі, огорнений мрякою, обхопив її, знесилив усі її члени густою сонною заморокою і, поваливши її на тій самій стежці на землю, насів на неї. Отак лежала недвижно, не то сонна, не то труп.

Але Амор, подужавши вже від глибокої рани і не терплячи довшої відсутності своєї Псіхе, зірвавшися з високого ліжка, на якім лежав, вискочив вікном і, розвинувши крила, що наслідком довшого супокою зробилися далеко швидшими, і полетівши, знайшов свою Псіхе. Старанно здіймив із неї сон і всадив його, як уперед, у пуздерко, а потім збудив Псіхе нешкідливим торкненням своєї стріли і промовив:
— Отеє знов ти, нещасна, через свою цікавість мало що не пожила смерті. Іди ж тепер зараз і виконай задачу, яку поручила тобі моя мати, а про решту подбаю я сам.
Сказавши се, коханець відлетів на своїх легких крилах, а Псіхе, не гаючись, понесла Венері дар Прозерпіни.

Тим часом Амор, розпалений великою любов'ю і жахаючися сердитого лиця своєї матері, що вона змусить його до повної повздержності, взявся на спосіб і, пробравшися крізь усякі небесні небезпеки, долетів до найвищого вершка, і предложив великому Зевесові свою справу і свою просьбу. Зевес, узявши Амора за усточка і стискаючи їх злегка рукою, притяг його до своїх уст, поцілував і промовив:
— Хоч ти, пане сину, ніколи не віддавав мені почесті, признаної мені за згодою всіх богів, але отсі мої груди, які повелівають усім живлам природи і кермують звіздами, ранив ти завзятими пострілами і плямив частими скандалами земної похоті, і навпаки законам і навіть самому законові Юлія Цезаря про чужоложство, навпаки загально принятнм звичаям поганим курварством нарушував мою повагу і славу, переміняючи моє погідне лице паскудним способом на драконів, на огонь, на диких звірів, птахів і скотів,— то все-таки, згадуючи про ті приємності, які доставляли мені ті твої вчинки, все зроблю для тебе, коли тільки зумієш устерегтися від її земних конкурентів. Іще одно, мусиш за те теперішнє добродійство достарчити мені найкращу дівчину, яка тепер живе на землі.

Сказавши се, велів Меркурію не гаючись скликати всіх богів на збори, заповідаючи, що хто не явиться, заплатить кару 10 000 грошей. Під такою загрозою зараз зібрався повний збір богів у великій залі, а Зевес, засівши на найвищім троні, промовив ось як:
- Богове, зареєстровані в альбомі муз, знаєте, певно, всі сього юнака, якого я викормив своїми руками і якому тепер, коли його молодість вишумілася, надумав я вложиити невеличку узду. Досить йому ганьбитися щоденними байками про курварство і всяке зопсуття. Відберімо йому всяку нагоду до хлоп'ячої розпусти і зв'яжімо його подовжніми кайданами. Сам він вибрав собі вже дівчину і розрішив її дівоцтво, нехай же тепер держить і має її за жінку, нехай обіймає завше Псіхе і насолоджується її любов'ю.

А обернувши лице до Венери, промовив:
— А ти, моя доню, не сумуй, і не сердься, і не лякайся зневаження твого достоїнства і стану подружжям зі смертельною дівчиною. В тій хвилі робимо се подружжя не нерівним, але законним і згідним із горожанським законом.
І зараз велів Меркурію взяти Псіхе і завести до неба.

Взявши чарку амброзії, промовив до неї:
— Прийми, Псіхе, будь безсмертна, і нехай Амор ніколи не виходить із зв'язку з тобою, але нехай отеє ваше подружжя буде вічне.

Негайно за сим почалася пишна весільна учта. Заляг на високім ліжку муж, тулячи Псіхе до своєї груді, заляг також Зевес із своєю Юноною і далі за порядком усі боги. Тоді Зевесові подав чарку нектару, того божеського вина його власний чашник Ганімед, а іншим Діоніс. За кухаря був Вулкан. Гори уквітчали всіх рожами і розмаїтими цвітами, грації курили пахощами, музи співали звучними голосами, Аполлон заспівав у супроводі кіфари, Венера під сю розкішну музику вивела гарний танок, достроюючися до музичної мелодії, нарешті музи заспівали хором, Сатир затрубив у трубу, а молодий Пан заграв на сопілці.

Отак Псіхе по всіх правилах вступила в закон із Амором, а з їх передшлюбного зв'язку вродилася дочка, яку називаємо Розкіш.


Немає коментарів:

Дописати коментар