Чутливість на барви

Іван ФРАНКО

ЧУТЛИВІСТЬ НА БАРВИ,

Ї Ї РОЗВИТОК І ЗНАЧЕННЯ

В ОРГАН ІЧН ІЙ ПРИРОД І

Реферат на працю американського природознавця

Аллена Ґранта

Iwan FRANKO

WRAŻLIWOŚĆ NA BARWY,

JEJ ROZWOJ I ZNACZENIE

W ORGANICZNEJ PRZYRODZIE

Львів ● 2006 Ф Е Н О М Е Н  Б А Р В И   Я К  О Б ’ Є К Т

З А Ц І К А В Л Е Н Н Я  І В А Н А  Ф Р А Н К А

УДК 929(477) І.Франко: 502

Ф-42

ББК Ш5 (4Укр)6-4 І.Франко 3

Редакційна колегія:

Реферат 25-річного Франка з німецької праці ві-

домого американського природодослідника Ґранта

Аллена і його публікація у польському журналі –

не принагідне захоплення гуманітарія цікавою

проблемою психофізіології.  Із спогадів самого

Франка та архівних матеріалів відомо,  що він ще

студентом другого курсу, крім багатьох інших ди-

сциплін,  вивчав фізику,  слухав курс загальної та

соціальної психології, відвідував семінарські заня-

ття з психології у доктора Ю. Охоровича – непере-

січної особистості і,  як свідчать дослідники,  з

різноманітними інтересами,  що стосувалися філо-

софії,  фізики,  медицини,  гіпнозу,  різних розділів

психології,  зокрема загальної,  експериментальної,

соціальної, а також теорії вражень, теорії творчос-

ті,  особливо поетичної,  історії і розвитку думки,

етнопсихології тощо. Ю. Охорович мав авторитет

серед студентів, високо цінував його Франко..

                                                               

Юнацьке зацікавлення переросло в постійну по-

требу поглиблювати ці знання. Наприклад, у Фран-

кових працях натрапляємо на згадку про те, що він

серйозно аналізував досягнення тогочасної фізіо-

логічної психології,  вважаючи, що якраз ця наука

відкриває для поетичної творчості нові,  необме-

жені, свобідні простори

. А щоб бути обізнаним із

найновішими досягненнями природничих наук,

учений віддавав,  як пише до М. Павлика, “послід-

нє”  на передплату паризького природознавчого

журналу “Kosmos”, вважаючи це видання “гарною

штукою”. В іншому листі згадує, що має німецьку

енциклопедію з природознавства.

На праці багатьох європейських дослідників –

психологів,  психіатрів,  фізіологів,  психофізиків,

теоретиків свідомості – учений покликається у ві-

домому трактаті “Із секретів поетичної творчості”,

де чимало сторінок присвячує барві,  розглядаючи

специфіку її використання у малярстві та  “кольо-

ристичні ефекти” в поезії, підкреслюючи силу сло-

ва  “яко сигналу”,  його здатність,  за висловом

Франка, “телефонувати”,  впливати на наші рецеп-

тори, викликати певні почуття, образи. Теоретичні

засади психології творчості Франко реалізує на

практиці:  в його численних художніх творах від-

чутний не лише соціальний,  а й серйозний психо-

фізіологічний підклад;  Франко-гуманітарій часто

користується допомогою Франка, обізнаного з най-

новішими досягненнями фізіологічної психології,

із засадами тогочасної науки про барви і зорові від-

чуття. Він виробив свій підхід щодо особливостей

використання кольороназв у художньому творі і,

сягаючи далі, – їх зв’язку зі словами на позначення

понять, пов’язаних зі звуковим сприйняттям

Отже,  реферат –  одна з цікавих сторінок твор-

чої біографії вченого і письменника,  що свідчить

про його прагнення пізнати феномен барви,  яка є

реальністю нашого життєсвіту. Крім того, Франко

Ця праця – короткий зміст поглядів, викладених

у недавно виданій праці американського вченого

Ґранта Аллена –  автора почесно відомої “Фізіоло-

гічної естетики”,  а також численних спеціальних

статей у провідних наукових журналах Англії та

Америки. Подаючи зміст його останньої розвідки,

сподіваємося тим самим спричинитися до з’ясуван-

ня заплутаного і складного питання про розвиток

організмів і їх фізіологічних функцій,  вважаючи,

що лише таке пояснення може допомогти розтлу-

мачити велику кількість психологічних загадок, які

без генетичних студій залишилися би,  напевно,

назавжди невирішеними.  Такі дослідження впли-

вають навіть на філософію,  вириваючи останні

цеглинки з підвалин ідеалістичних поглядів... При-

тому таке генетичне дослідження демонструє нам,

що впродовж свого розвитку органічні істоти, під-

лягаючи впливам навколишньої природи, зі свого

боку також чинили на неї немалий вплив і певним

чином допомагали її творити та формувати.  З

огляду на це міркуємо,  що цю працю прихильно

приймуть читачі.

Своє авторство цього реферату Франко підтвер-

джує у праці  “Нарис історії українсько-руської

літератури до 1890 р.”: “З польських праць, друко-

ваних мною в польських періодичних виданнях,

зазначу тут: “Wrażliwość na barwy, jej rozwój і znaczenie w organicznej przyrodzie”, реферат із німець-

кої праці американського вченого Ґрант Аллена,

друкований у першім півроці в “Dodatku miesięcznego do czasopisma “Przegląd tygodniowy” у Варша-

ві 1881 р.”

В Україні праця Івана Франка публікується

вперше.  У польському тексті зберігаємо орфогра-

фію і пунктуацію оригіналу. З польської мови пе-

реклали і підготували до видання Юрій Романи-

шин та Олександра Сербенська. 

Олександра Сербенська

Незаперечним фактом є те, що найбільше най-

різноманітніших вражень для розвитку наших по-

чуттів і нашого розумового розвитку дістаємо за-

вдяки зору. Поняття форми, величини чи простору

і руху,  якщо не абсолютно,  то великою мірою за-

вдячуємо відчуттям зору;  принаймні воно надає

цим поняттям певної ясності і повноти.  А зреш-

тою,  не підлягає сумніву,  що власне ці поняття є

наріжним каменем нашого інтелекту – утворюють

найширші рами, в яких відбувається процес нашо-

го мислення. Відчуттю зору повністю завдячуємо

поняття барви, яке, на перший погляд, нібито не є

для нас таким важливим, однак має величезне зна-

чення як основа розвитку найвищого чуття,  до

якого лише може сягнути людина – чуття естетич-

ного.

Але відчуття зору важливе не тільки для лю-

дини.  Усі високоорганізовані тварини,  обдаровані

ним, є для нас вагомим і надзвичайно повчальним

прикладом того, наскільки важливим і всеосяжним

може бути вплив зору. І що найважливіше – в дов-

гому ряді органічних істот бачимо не тільки його

велике значення і безпосередню дію в найрізно-

манітніших умовах,  а також його розвиток і дію

опосередковану. Від найпростішого факту – реагу-

вання органічної тканини на промені світла,  від

перших зачатків утворення зорових точок (ocella)

на поверхні органічних істот, до найвищих виявів

естетичної розкоші від споглядання прекрасних

кольорів веселки чи пурпурового блиску заходу

сонця, можемо простежити широку шкалу ступенів

його розвитку у найрізноманітніших органічних

істотах. Від найпростішої користі, коли тварина за

допомогою зору може вчасно побачити ворога, що

наближається, або свою здобич, аж до витворення

препишних тропічних квітів і також чудового за-

барвлення колібрі та папуг, до ідеальних постатей

на полотнах Рафаеля і Тиціана, що захоплюють нас

живістю і предивною гармонією кольорів,  спосте-

рігаємо широку гаму безпосередніх і опосеред-

кованих впливів кольорово-зорового відчуття на

наше оточення.

Маючи намір подати повну картину цих різно-

манітних явищ і чинників,  прагнемо насамперед

точніше визначити причини зорових вражень і

сприйняття кольору,  щоб мати змогу докладніше

охарактеризувати їхню дію.

Як відомо, в органічних істотах при їх зіткненні

з тілами зовнішнього світу виникає явище, що на-

зивається враженням. Хоча це явище є дією части-

нок всередині певного органічного тіла,  однак

[беручи до уваги це], мусимо припустити також

існування якогось зовнішнього подразника,  який

спроможний викликати цю внутрішню дію.  Так

само, розмірковуючи про світлові і кольорові вра-

ження у людей і тварин,  ми передусім змушені

визнати, що світло і кольори, як явища зовнішньо-

го світу, існують об’єктивно,  тобто незалежно від

істот,  що їх сприймають.  Отже,  протилежне при-

пущення ідеалістів абсолютно недостатнє,  якщо

йдеться про трактування генези сучасного стану. 

Однак не всі хвилі мають однаковий об’єм і

швидкість. Коли тіло коливається відносно повіль-

но  (або, що, по суті,  те саме,  коли менш нагріте),

тоді воно посилає повільні і широкі хвилі,  якщо

швидкість коливань  (розжарення)  збільшується,

тоді й швидкість хвиль дивовижно зростає.  Тому

розрізняємо три головні види таких хвиль щодо

їхньої швидкості. Найповільнішими і найширшими

є теплові хвилі,  найшвидшими і найкоротшими –

хімічні, середніми – світлові хвилі. Тепло, світло і

хімічна дія – це не різні родові поняття, лише різні

рівні напруги одного і того самого руху хвиль,  і

також всі вони виходять з одного розжареного тіла,

напр., сонця.

Чим все ж таки є той зовнішній світ,  чим,

власне, є світло?

Згідно з поглядами новітньої фізики,  світлове

явище полягає в коливаннях хвиль тонкої матерії,

що заповнює всесвіт і називається ефіром. Джере-

лом такого хвилястого руху ефіру є рух матерії, що

перебуває в стані розжарення чи то у вигляді

сонячної кулі або зірок,  чи то в формі палаючого

дерева або свічки. Такий стан розжарення виникає

внаслідок зіткнення частинок матерії (мас, молекул

або атомів), які перед цим були розділеними. У не-

бесних тілах таке розжарення викликає сила взаєм-

ного притягання матерії, з якої вони складаються, в

печі і полум’ї свічки така сама хімічна залежність

або сила притягання атомів.  Раптове коливання

частинок,  що виникає внаслідок такого процесу,

передається навколишньому ефіру і внаслідок

своєї напруги поширюється в просторі в усіх на-

прямках у формі концентричних хвиль і послаб-

люється, віддаляючись. 

Розглянемо це на прикладі.

Коли до абсолютно темної кімнати через вузьку

шпаринку впустимо пучок сонячних променів і роз-

щепимо їх за допомогою призми, то зауважимо, що

найповільніші промені будуть заломлені найбільше

(а значить, будуть у нижній частині спектра), а про-

мені з найшвидшими коливаннями заломлюються

найменше. Між тими кінцями розміщуються про-

мені з середнім заломленням. Коли до нижньої час-

тини наблизимо чутливий термоелектричний при-

лад, то він почне реагувати на тепло, чого не було

в інших пунктах спектра. Це переконує нас в тому,

що в цьому пункті переважають теплі промені.
 Коли наблизимо відповідно підготовлений для

цього папір до верхньої частини спектра,  поба-

чимо,  що він реагує на хімічну дію.  Лише один

погляд на середню частину спектра переконає нас,

що промені в цьому місці дають найбільшу кіль-

кість світла.

Але, можливо, не одного здивує, чому ці явища,

в основі своїй однакові,  так по-різному дають про

себе знати.  Бо коли теплові промені відчуваємо

цілим тілом,  то для відчуття світлових променів

маємо спеціальний орган тільки в одному пункті

тіла,  а для відчуття променів хімічних взагалі не

маємо ніякого способу,  і розрізнити їх можемо

лише за допомогою штучних засобів.  Однак при-

чину цього все-таки легко дослідити. Повільніші і

сильніші теплові коливання навіть на неорганічні

тіла впливають доволі відчутно,  а для органічних

тіл вони є безсумнівною умовою життя.  Тому й

органічні істоти від самого початку свого існуван-

ня мусили реагувати на дію цих коливань, мусили

виробити в собі орган відчуття,  поширений по

всьому тілі.

Хвилі середньої швидкості  (світлові) не мають

такого великого впливу.  Падаючи на поверхню

різноманітних тіл,  відбиваючись від них повністю

або частково чи,  зрештою,  коли навіть  (як через

чорні поверхні)  їх поглинають,  вони перетво-

рюються в тепло і тільки так передають його

іншим тілам. Однак їхня дія ніколи не є значною і

ніколи не проникає в глибину тіл так, як тепло. Не

дивно, отже, що перші живі істоти, а особливо тва-

рини, взагалі не реагували на ці промені і не мали

органів для їх сприйняття. Виняток становлять хіба

що рослини, в яких світло, як очевидна умова всьо-

го рослинного життя,  стає чинником дуже важли-

вих фізично-хімічних змін. Але цей факт безпосе-

редньо не стосується нашого предмета.  Хоч і як

світло може бути важливим для життя рослин,  а

звідси і для життя тварин,  однак це явище зовсім

не пов’язано зі с п р и й н я т т я м світла і розріз-

ненням кольорів.

Яке ж сприйняття все-таки виробилося у

тварин?

Світлові промені, як уже знаємо, не викликають

у тілах, на які падають, майже ніяких змін. Попри

те,  їх сприйняття опосередковано може бути ко-

рисним, вказуючи на ворога, що наближається, або

здобич, якщо бачимо тінь, що падає від цих пред-

метів.  Це чуття стане ще кориснішим,  коли в по-

дальшому своєму розвитку зможе реагувати і на

промені,  відбиті від інших предметів,  а це озна-

чає – зможе безпосередньо розрізняти форму і бу-

дову цих предметів.  Очевидним є те,  що це від-

чуття не може бути поширене по всьому тілі,  як,

наприклад,  відчуття дотику,  бо тоді організм був

би перед загрозою якихось перешкод для своїх дій,

не дістаючи притому більшої користі,  ніж з двох

чи більше очей, розміщених у певних спеціальних

пунктах.

Що стосується третьої групи променів – хіміч-

них,  то вони вагомо не впливають на організми і

також не витворили собі ніякого спеціального від-

чуття для такого сприйняття. Лише найновіші нау-

кові досліди, особливо дослідження перших фото-

графів, зумовили відкриття цих променів. Але про

це поки що мовчатимемо.

Пізнавши об’єктивну природу світла, запитаємо

себе: якою ж є об’єктивна природа барви?

З цією метою ще раз подивимося на веселку,

яка постала внаслідок розщеплення сонячних про-

менів. На її нижньому кінці,  вище від того місця,

де виникали теплові промені, бачимо червону бар-

ву. Далі догори йдуть – помаранчева, жовта, зелена

і блакитна,  а найвище,  біля хімічних променів, –

фіолетова барва. Кожній з цих барв відповідає пев-

на кількість коливань ефіру; почавши від червоної,

кількість коливань якої є найменшою, вона посту-

пово зростає, поки не дійде до фіолетової, де кіль-

кість коливань є найбільшою –  такою,  що її ще

може сприйняти наше око. 

Але коли замість звичайної призми пропустимо

пучок сонячних променів через червоне скло,  то

всі світлові промені, крім червоних, будуть погли-

нуті, на стіні побачимо лише червоний колір. Так

само через зелене скло побачимо тільки зелений

колір,  через блакитне –  лише блакитний. Однак у

природі це явище виглядає дещо по-іншому. При-

ладів, що абсорбують певні промені, практично не-

має. Отже,  коли бачимо будь-який предмет,  то це

відбувається тому,  що сонячні промені,  падаючи

на поверхню цього предмета,  відбиваються від

нього в різний спосіб.  Наприклад,  дзеркальна

поверхня відбиває всі промені так, як їх отримує, –

тому не можемо розрізнити на ній жодних кольо-

рів.  Однак,  коли поверхня предмета справді від-

биває всі предмети, але не є гладкою і відбиває їх в

різних напрямках,  то таку поверхню називаємо

білою.  Врешті,  коли поверхня має такий молеку-

лярний склад, що може деякі промені поглинути, а

тільки певні відбити,  то таку поверхню називаємо

кольоровою.  Отже,  коли поверхня поглинає всі

промені, а відбиває лише червоні, то, дивлячись на

неї,  дістаємо враження лише червоного кольору.

Подібне спостерігаємо,  коли маємо справу з зеле-

ною,  блакитною та ін.  барвами. Коли ж поверхня

абсорбує всі промені,  тоді називаємо її чорною.

Практично кожен предмет, на який падає сонячне

світло,  має здатність поглинати і розпорошувати

різні промені в різноманітному співвідношенні.

Коли б так не було, відчуття зору ніколи б не виро-

билося. Якби всі предмети однаково поглинали всі

промені,  то вся земля була б огорнута суцільною

чорнотою,  а єдиними видимими предметами були

б сонце і зорі. Якби всі предмети відбивали б усі

промені,  то цілий світ виблискував би одноманіт-

ною білизною, без жодних барв і відтінків. Нерів-

номірне ж відбиття, а значить, об’єктивне існуван-

ня кольорів у природі,  треба вважати за першу і

закономірну умову виникнення зорового відчуття.

Як існування кольорів є найважливішою умо-

вою, так і сприйняття є найважливішим чинником

названого відчуття. Під сприйняттям кольорів, чи,

інакше кажучи,  відчуттям барви,  розуміємо здат-

ність розрізняти світлові хвилі з повільнішими ко-

ливаннями від таких же, але зі швидшими коливан-

нями. Якщо будь-яка істота виявляє таку здатність,

говоримо, що вона є обдарована відчуттям кольо-

ру,  незважаючи на те,  чи ця істота є низько-  чи

високо-організована, і без огляду на те, чи відчуття

кольорів,  які вона сприймає,  ідентичні з нашими,

чи ні. Можемо легко припустити, що, зрештою, з

цього погляду не може бути принципової різниці

між враженнями людини і тварини, хоч абсолютно

точного доказу поки що не маємо. 

Ще одне зауваження стосовно об’єктивного

існування того,  що ми собі уявляємо як колір у

природі.  Більшість об’єктів неорганічної природи

має кольори змішані, неяскраві, як, наприклад, різ-

ні ґатунки глини,  пісок,  скали і т.  ін. Лише неве-

лика група дорогоцінних мінералів відбиває певні

промені немішані, як, наприклад, рубін, топаз, аме-

тист, смарагд та ін. Ці кольори називаємо чистими.

Отож,  якщо в неорганічній природі таких чистих

барв дуже мало,  то,  навпаки,  в органічній –  вони

переважають. Зелені дерева, чудові кольори квітів,

незрівнянний блиск плодів,  крила метеликів і жу-

ків, опірення колібрі та інших птахів – це переваж-

но чисті,  немішані барви.  Саме ці чисті кольори

дали перший імпульс до виникнення відчуття ко-

льору у тварин.

Але перш ніж перейдемо до з’ясування цього

розвитку, звернімо ще увагу на сам зоровий орган,

на те, яким він є зараз і якими є його функції.

Не всі класи тварин мають зорове відчуття. Зда-

ється,  цей дар загалом пов’язаний з рухливістю.

Тварини,  прикріплені до чогось, зовсім не мають

цього відчуття,  а вільні і рухливі,  навіть низько-

організовані, обдаровані ним. Минаючи тварин, що

стоять найнижче і мають будову ще мало диферен-

ційовану,  почнемо із зоофітів.  Серед них бачимо

один лише вид  “оболонкових”,  які вільно руха-

ються, і лише вони мають зорові органи. Так само

не можемо виявити очей у нерухомих червопо-

дібних. Правдоподібно, не мають очей нижчі види

глистів, що живуть у нутрощах вищих тварин. На-

томість інші види з родини Articulatae, які за допо-

могою джгутиків плавають у воді,  мають виразні

очі. П’явка має цілу обвідку з очей біля мордочки.

16  17 Види з тієї самої родини, що відзначаються вищим

розвитком, – це тварини дуже рухливі; вони мають

високорозвинуті очі.  Це ж бачимо у членистоно-

гих,  черепах і комах.  Нижчі види молюсків,  які

постійно прикріплені до твердого, взагалі не мають

очей. Двостулкові мушлі,  спосіб життя яких абсо-

лютно нерухомий,  мають дуже невиразні очні

отвори (ocelle), слимаки, хоча загалом нижче орга-

нізовані,  мають виразні очі.  Зрештою,  у всіх хре-

бетних очі високорозвинуті. 

Органи зору, започатковані незначними очними

точками (ocelli)  на поверхні тіла молюсків,  вияв-

ляють таку різноманітність будови,  що мусимо

припустити: вони розвивалися у різних класів своє-

рідно і незалежно. Широкий опис цього завів би

нас задалеко. Обмежимося, отже, коротким начер-

ком розвитку їхніх фізіологічних функцій. 

Уже проста,  недиференційована і надзвичайно

делікатна тканина, яку бачимо у членистоногих та

інших первісних тварин, мусить більшою або мен-

шою мірою реагувати на світлові промені. А щоб

з’явилося найперше враження світла,  певні части-

ни зовнішнього покрову повинні мати значну кіль-

кість чутливої до світла матерії,  яка контактує з

відповідним нервовим центром.  Приклади таких

найпростіших очних пунктів бачимо в деяких тру-

товиків. У цих пунктах нагромаджуються частинки

пігменту з маленьким кристаликом посередині. Те,

що враження, яке отримують тварини з допомогою

цих простих органів, не є ідентичне з нашим, більш

ніж зрозуміло. Вони ще не мають відчуття кольо-

ру,  тому розрізняють –  і то дуже неясно –  лише

світло і тінь. Їхні відчуття приблизно такі,  які ви-

никли б у нас, коли пересуваємо руку між заплю-

щеними очима і світлом.  Дальший крок зробили

черевоногі (gastropoda),  очі яких,  правдоподібно,

чітко розрізняють світло і тінь, не розрізняючи при

цьому кольорів. 

Утім цей факт цілком природний. Адже знаємо,

що ніщо в природі не виникає без достатньої при-

чини немає для цього спеціальної потреби і певний

організм не має від цього користі.  Тварина,  яка

постійно прикріплена до одного місця, може мати

лише малу,  а можливо,  й не мати жодної користі

від зорового відчуття.  Навіть якби вона могла

бачити ворога, що наближається, то, не маючи змо-

ги вільно рухатися,  не могла б втекти,  а мусила

спокійно вичікувати на здобич. Навіть види,  яким

первісно була властива свобода рухів і які мали зір,

втрачають його, коли переходять до нерухомого чи

пасивного способу життя.  І навпаки,  чим рухли-

віший спосіб життя у тварини, тим більшу користь

вона має від зорового відчуття і тим досконаліше

розвиватиме його впродовж віків.

Відчуття барви властиве щойно комахам і хре-

бетним.  Очі комах переважно складені з багатьох

кришталиків, кожен з яких пересилає певні проме-

ні до відповідних зорових нервів. В оці хребетних

кришталик лише один.  За допомогою відповідних

м’язів його об’єм і фокус може змінюватися так,

що можемо довільно приймати промені з різних

пунктів.  Внутрішньою,  чуттєвою частиною ока є

сітківка (retina), тобто тканина, що складається ли-

ше з нервових закінчень.  Ці закінчення,  двоякого

виду,  відомі як палички і колбочки.  Різні подраз-

нення цих нервових закінчень і викликають зорові

враження.  Якою є,  зрештою,  роль цих різних за

своєю будовою частин,  тепер визначити важко.

Однак,  здається,  що сприйняття кольорів є спе-

ціальною функцією колбочок, а активність паличок

обмежується розрізненням інтенсивності світла і

тіні.  На цю думку наштовхують нас різноманітні

факти,  наприклад те,  що відчуття кольору найви-

разніше виявляється в середній частині сітківки, де

найбільше згромаджено цих колбочок, а також той

факт,  що в очах нічних тварин,  які повинні роз-

різняти тільки світло і тінь, колбочок взагалі немає.

Але, ці спостереження не вичерпують нашої теми,

тому що у комах,  які мають високорозвинуте від-

чуття кольору,  взагалі не знаємо,  як працює цей

механізм. 

Доречно згадати популярну тепер теорію Юнґа

і Гельмгольца про сприйняття кольорів людиною.

Згідно з цією теорією,  кожен пункт сітківки має

певну кількість нервових закінчень,  які реагують

на один колір,  тобто на промені тільки певного

часу коливання, а на інші – ні. Отже, коли складена

світлова хвиля дійде до сітківки, розкладається там

на свої складники, викликаючи у відповідних нер-

вах враження тільки певних кольорів. Гельмгольц

розрізняє три групи таких нервів,  які реагують на

подразнення червоних, зелених і фіолетових про-

менів. З цих елементів внаслідок їх різноманітного

змішування у нашій свідомості виникають усі ко-

льорові враження. Можливо, таких груп є набагато

більше. Зрештою, існування самих колбочок є сум-

нівним, бо, здається, це не поодинокі елементи, як

допускає Гельмгольц, лише кожна з колбочок має

особливі частинки для сприймання окремих

кольорів. 

Охарактеризувавши сучасне вчення про кольо-

ри і зорове відчуття,  в наступному розділі пере-

йдемо до розгляду його початків у тваринному

світі і впливу на те, що називаємо органічною при-

родою.  Мова йтиме вже не про зорове відчуття

взагалі, а лише про найвищу його сходинку – від-

чуття кольору, отже, початок нашого дослідження

там, де починається розрізнювання кольорів, тобто

– від комах.

 К о м а х и  і  к в і т и

Як часто милуємося препишними кольорами

квітів, їхнім запахом і виглядом! Як багато хвилин

чистої естетичної розкоші подарували нам перші

провісники весни –  проліски,  фіалки і блакитні

анемони,  аромат медунок і троянд!  Але мало хто

ставив собі запитання:  звідки взялися ці чудові,

делікатні витвори природи? Яким був їхній поча-

ток і розвиток упродовж століть?  Наше шкільне

вивчення ботаніки не сягнуло далі Ліннея,  тобто

далі мертво-описового методу, –  воно не намага-

ється пояснити нам це явище, бо зовсім не займа-

ється життям, а тільки будовою та формою рослин.

А зате,  скільки разів природа давала нам нагоду

зазирнути до середини свого таємничого верстату!

Кожен з нас не раз міг придивлятися до дбайливої

праці бджіл, які збирають солодкий нектар і пилок

з квітів,  міг милуватися метеликами,  які весело

перелітають з квітки на квітку, і блискучими муха-

ми,  навіть не підозрюючи про зв’язок,  що існує

між цими комахами і забарвленням квітів.  Однак

такий зв’язок існує і то зв’язок найтісніший,  який

можна собі лише уявити,  тому що ці два явища –

різнобарвні квіти і високорозвинуті, забарвлені ко-

махи – взаємозумовлені! Але вникнемо глибше в ці

речі і будемо йти за фактами, не випереджуючи їх,

щоб нас не звинуватили у безпідставних гіпотезах,

щоб не вбачали буйної фантазії там, де маємо лише

простий доказ з безконечної кількості фактів і

спостережень. 

Ще в минулому столітті Конрад Шпренґель,  ні-

мецький вчений –  ботанік,  тривалий час спостері-

гаючи за взаємними стосунками між квітами і кома-

хами, що навідуються до них, дійшов висновку, що ці

стосунки суттєво впливають на розвиток, формуван-

ня і забарвлення квітів. Його теорія, хоч і підкріплена

доволі багатим фактичним матеріалом, свого часу на-

робила галасу і була забута. Лише Дарвін у видатній

праці  “Про схрещення рослин”  і в блискучій моно-

графії  “Про запліднення орхідей”, яка доповнювала

її, знову воскресив теорію Шпренґеля і, спираючись

на свою теорію еволюції, зробив шпренґлівську тео-

рію глибоко науковою, прекрасно пояснюючи чима-

ло дотепер нез’ясованих фактів. Його слідами пішло

багато енергійних спеціалістів –  згадаю лише Ген-

рика Мюллера, Едварда Тейлора, Джона Леббока та

інших, які, нагромадивши величезну кількість нових

спостережень і дослідів, зробили теорію Шпренґеля і

Дарвіна важливою підставою для пояснення важ-

ливих загадок у ботаніці і зоології.  Також до їхніх

праць відсилаємо читача,  який хотів би спеціально

ознайомитися з фактажем цього питання;  у цьому

короткому викладі беремо до уваги найголовніші

результати їхніх досліджень, додаючи тільки де-не-де

переконливі приклади для підсилення аргументації. 

Оскільки все-таки говоримо про розвиток у тва-

ринному і рослинному світі, хотілося б насамперед

подати головні засади, умови і способи цього роз-

витку у світлі сучасної школи еволюціоністів. На-

ведемо їх у догматичній формі, не підтверджуючи

доказами,  тільки зауважимо, що жодна з цих сен-

тенцій не догма,  взята згори і подана на віру,  а

лише просте узагальнення незліченної кількості

фактів, які на кожному кроці помічаємо в органіч-

ній природі.

З-посеред цих засад важливими вважаємо такі.

У природі,  доступній нашому вивченню,  існує

постійний рух, постійна зміна, постійний розвиток.

Організми змушені безупинно пристосовуватися

до щоразу нових умов життя. Тому що конституція

таких організмів триває завжди довше, ніж впливи,

які її спричинили, то й організм, який набуде влас-

тивостей, що забезпечать йому життя серед нових

умов швидше від інших, має шанс жити довше від

них і перемагати у боротьбі за виживання. Процес

виживання у цій боротьбі найкраще пристосованих

організмів Дарвін назвав природним відбором. 

Основними властивостями кожного організму є

змінність і спадковість.  Визначальні прагнення

(свідомі чи несвідомі) – підтримувати життя і дати

потомство.  Будь-яка випадкова зміна,  що відбу-

деться в організмі і виявиться для нього вигідною в

боротьбі за виживання, має змогу закріпитися і пе-

ренестися на потомство, набуваючи щораз більшої

сили. Жодна зміна не постала в організмі без виго-

ди для нього. Найлегше засвоюються і переходять

на потомство такі зміни, які при найменшій затраті

сил забезпечують організмові найбільшу вигоду в

боротьбі за виживання.  Такі зміни переходять на

потомство і поступово підсилюються через спару-

вання найдосконаліше розвинутих самців з найдос-

коналіше розвинутими самками,  тобто через так

званий статевий відбір. 

Це коротко викладені загальні засади, згідно з

якими відбувається розвиток в органічній природі.

Застосовуючи їх до рослин, бачимо, що:

1)  цей розвиток прогресує від рослин безна-

сінневих, які розмножуються з допомогою відрост-

ків (sporae),  до рослин спорових (cryptogamae)  і

врешті – до одноособових (phanerogamae);

2) в останніх запліднення квітів одного виду за

допомогою квіткового пилку з іншого виду є наба-

гато результативнішим,  ніж запліднення за допо-

могою пилку того самого виду (це так зване заплід-

нення через схрещення);

3)  врешті,  ці рослини,  щоб домогтися корис-

ного для себе запліднення через схрещення, в най-

різноманітніший спосіб пристосовуються до навко-

лишніх умов,  прагнучи за допомогою природного

відбору витворити найрізноманітніші для цього

способи.

24  25 З огляду на це можемо поділити всі рослини на

три великі групи:  безквіткові,  далі –  які заплід-

нюються за допомогою вітру чи води, і врешті – за-

пліднюються комахами та птахами.  Свідченням

того, що це якраз той порядок, відповідно до якого

розвивався рослинний світ упродовж незмірних

геологічних епох, свідчать визначні палеонтологіч-

ні дослідження,  які на самих початках виявляють

рештки одних тільки лишайників, пізніше – решт-

ки велетенських папоротей, плавнів, хвощів і т. д.;

лише найпізніше йдуть квітучі рослини (angiospermae); а між ними знову рослини, що запліднюють-

ся за допомогою вітру  (хвойні дерева,  трави), і

найпізніше рослини,  обдаровані чудовими різно-

барвними квітами, які запліднюються комахами

*

.

Велетенські ліси періоду кам’яного віку утво-

рювалися майже виключно із спорових рослин, що

розмножуються за допомогою відростків. Величез-

ні хвощі, папороті, плавні і т. д. покривали тодіш-

ню болотисту землю. Серед їхньої монотонної зе-

лені ніде не можна було побачити живих квіткових

барв. Хоча серед тих велетнів уже існували росли-

ни,  які тепер ботаніки зараховують до квіткових,

наприклад:  хвойні дерева і трави (coniferae),  але і

                                                               

їхнє загальне забарвлення нічим не відрізнялося у

цьому морі зелені.  Їхні молоді квіти мали зелену

барву, пізніше брунатну, насіння, заховане в твер-

дих шишках чи в зелених легких китицях, не могло

урізноманітнити загальної монотонності. А рослин,

прикрашених жовтим або червоним цвітом, подіб-

них до теперішніх, тоді не було.

Так само одноманітним мало б бути і забарвле-

ння тодішніх комах,  які серед цієї рослинності

шукали собі поживу. Розкопки мало що дають нам

для характеристики тих часів, окрім кількох різно-

видів жуків чи інших комах, подібних до скор-піо-

на, – зате не виявляють жодного сліду бджіл чи ме-

теликів. На той час не існувало ні пурпурових ягід,

ні чудових птахів.  Одноманітна зелена рослин-

ність, одноманітно брунатно зафарбований тварин-

ний світ, – ось загальний образ тогочасного світу.

У найближчому періоді бачимо вже виразніше

забарвлені квіти рослин,  запліднені вітром,  хоча

ще не бачимо справжніх квітів.  Звідки взялися ці

рослини?

Як уже було сказано, у кам’яному віці поруч зі

споровими рослинами існували одноособові, хвой-

ні і трави.  Якщо на спорових рослинах розміща-

ються дві різностатеві спори одна біля одної на

одному виді, то на одноособових рослинах починає

відбуватися розподіл статей. Такий розподіл, якщо

навіть випадково відбувся один раз,  повинен був

*

Висловлюючись коротко  “запліднення через вітер

чи комахи”, просимо це тлумачити так: вітер чи комахи

лише посередники у схрещенні, тому що переносять пи-

лок з квітів однієї особини на квіти іншої.

26  27 втриматися і розвинутися,  тому що,  як довів Дар-

він, запліднення жіночого елемента одної особини

з допомогою чоловічого елемента іншої особини

дає потомство набагато сильніше, здоровіше і вит-

риваліше,  ніж запліднення з тої самої особини.

Значить,  рослини,  що виникли внаслідок такого

схрещування,  мали шанси жити довше,  розвива-

тися краще,  ніж рослини того самого виду,  які

постали через самозапліднення.  Оскільки постали

різностатеві рослини, то вони мали б щораз більше

набувати сили і збільшувати кількість за рахунок

одностатевих рослин; отже, ці останні стали слаб-

кими, незначними і хирлявими, близькими до пов-

ного вимирання.

Однак тому, що всі ці рослини (а також і менша

частина групи водних рослин, запліднених за допо-

могою води) змушені продукувати величезну кіль-

кість пилку,  розвіюваного вітром безрезультатно

на всі сторони,  перш ніж кілька зерняток потра-

пить на жіночі яєчники інших особин, і тому, що ці

рослини при цьому витрачають дуже багато своїх

життєвих сил,  кожна зміна,  що допомагає еконо-

мити продукування пилку, має бути корисною для

рослини,  даючи їй змогу витрачати менше сил на

запліднення, а більше – на власне живлення. Отже,

вже у кам’яному періоді виявляємо сліди комах,

які, напевно, жили на тодішніх безквіткових росли-

нах.  Особливо пилок перших роздільноособових

мав би стати для них очікуваною поживою. Оскіль-

ки ці комахи переходять з рослини на рослину і

мають змогу переносити пилок, причеплений до їх

голови або ніг від одної особини на квітку іншої

особини,  то вони вигідніше і набагато легше,  ніж

вітер,  допомагають схрещенню. Тому,  кожна рос-

лина, яка здатна була привабити до себе комах, чи

то щедро даючи їм пилок, чи також солодкий сік,

тим самим забезпечувала собі дешевше і певніше

схрещення, міцніше і здоровіше потомство,  а зна-

чить – мала більше шансів на виживання і усунен-

ня інших співжителів,  які не мали такої переваги.

Як тільки з’явилася рослинність, запліднена за до-

помогою комах,  повторилося явище,  яке ми вже

Перші різностатеві рослини,  хоч і були здатні

до запліднення схрещенням, завжди мали змогу ще

й самозапліднюватися,  якщо б не відбулося схре-

щення.  А досягнути цього могли двома шляхами:

чи то витворюючи величезну кількість пилку і

пускаючи його на вітер,  який його розносив і міг

розмістити на яєчниках іншої особини,  чи вдаю-

чись до інших посередників.  У рослинному світі

переважно бачимо найширше застосування цих

двох способів.  Найпершими представниками рос-

лин, які запліднюються вітром, є хвойні, далі йдуть

трави,  а за ними двокрилі (dycotyledones),  квіти

яких мають вигляд гарних висячих “сережок”. 

28  29 спостерігали:  рослини,  запліднені вітром,  почали

повільно відступати на другий план,  рослини ж,

запліднені комахами, –  розмножувалися щораз

більше, розвивалися і розповсюджувалися – і сьо-

годні вони представляють найбільшу кількість ви-

дів і родів на всій земній кулі.

Але цей перехід до посередництва комах при

заплідненні потягнув за собою величезні зміни в

самій будові рослин.  Рослини почали дедалі біль-

ше пристосовуватися до своїх нових доброчинців,

утворюючи спеціальні органи, щоб їх привабити –

чи то за допомогою пропонованої їжі, пилку, нек-

тару, чи за допомогою відповідної форми, а також

–  що найголовніше –  з допомогою привабливих,

живих барв, що відразу впадають в око. Ця остання

властивість дуже цікавить і нас. Адже, якщо росли-

ни, запліднені вітром, мають тільки брунатну лус-

ку,  то рослини, запліднені комахами, здебільшого

мають великі,  яскраво забарвлені квіти,  створені

переважно для того, щоб приваблювати комах, які

їх запліднюють. 

Спробуємо коротко пояснити, як це виникло.

Загальновідомо,  що всі органічні тіла,  завдя-

чуючи насамперед будові своїх частинок, іноді ма-

ють здатність виявляти живі,  чисті кольори,  яких

немає в неорганічній природі, за винятком нечис-

ленних,  так званих дорогоцінних каменів.  Між

органічними створіннями яскраві,  чисті кольори

доволі поширені;  згадаймо лише червону барву

крові і м’яса вищих тварин або різноманітні яскра-

ві кольори у найнижчих морських тварин,  які ще

не мають відчуття зору.  Також треба згадати про

яскраву,  блискучу зелень дерев і трав.  Але,  крім

зеленого,  рослини можуть іноді витворювати

також інші барвники, зокрема тоді,  коли зелений

колір (chlorofil), що є в їхньому листі, стає надмір-

но окисленим. Це може бути в двох випадках: тоді,

коли приплив соків до листя припиняється,  а лис-

ток,  незважаючи на це,  зазнає дії сонячних про-

менів (пригадаймо пурпуровий, жовтий або корич-

невий колір зів’ялого листя восени), і тоді, коли до

листя прибуває завелика кількість соку,  внаслідок

чого окислення хлорофілу стає інтенсивнішим  (в

делікатних бруньках деяких рослин або також у

листках,  частково перетворених у квіткові пе-

люстки).

Отже,  не зловживаючи фактами,  можемо при-

пустити, що в тих перших, безквіткових періодах,

окремі рослини мали властивість під час цвітіння

оточувати свої бруньки або шишки пучком листоч-

ків,  дещо по-іншому і яскравіше від інших забар-

влювати їх. Такі приклади бачимо ще сьогодні на

деяких рослинах, що запліднюються вітром. Яскра-

во забарвлені і не огорнуті пучками листя, такі кві-

ти могли, мабуть, швидше звернути на себе увагу

перших комах,  очі яких,  правдоподібно,  не були

30  31 ще чутливими до кольорів, лише більшою або мен-

шою мірою відчували інтенсивність світла. З іншого

боку, комахи, які швидше виробили в собі здатність

розрізняти не тільки світло і форми предметів, але й

кольори, мали шанси швидше знайти для себе по-

живу, швидше задовольнити свої потреби,  а отже,

перемогти своїх конкурентів,  менш здатних до

боротьби за життя.  Ця двостороння користь була,

отже,  найсильнішим чинником, з одного боку,  до

щораз більшого диференціювання рослин для за-

охочення комах,  які допомагали заплідненню,  і

пристосування себе до них,  з іншого боку –  до

вироблення і вдосконалення чутливості на кольори

в самих комах.

32

Ми вже дізналися,  що яскравіші барви поста-

ють у деяких частинах рослини тільки тоді, коли в

тих самих частинах з двох причин відбувається

сильніше,  ніж завжди,  окислення нагромаджених

частинок. Такий самий процес відбувається і в кві-

тах.  Забарвлені пелюстки віночка і чашечки,  які

переважно є лише видозміненим листям,  відігра-

ють цілком іншу роль,  ніж звичайне листя. Отже,

коли останні під впливом сонячного світла розкла-

дають хлорофіл,  що в них міститься,  виділяючи

кисень і накопичуючи в різних частинах рослинної

тканини,  ніби в сховищах,  вуглець і водень, –  у

пелюстках квіткового віночка відбувається проти-

лежний процес: поглинання кисню,  окислення на-

громадженого вуглекислого газу і виділення вугле-

кислої кислоти;  відбувається процес,  подібний до

горіння або травлення. Щоб відбувався цей важли-

вий для рослин процес,  рослина має нагромадити

значний запас соків в різноманітних природних ма-

газинах,  як,  наприклад,  у цибулинах чи інших

паростках,  або перед листям утворювати квіти,

поки вона ще може використовувати запас свіжих

нових соків  (яблуні,  груші,  вовчі ягоди та інші).

Щоб якнайпевніше досягнути своєї мети – домогти-

ся перехресного запліднення комахами –  рослини

витворюють у квітах найрізноманітніші барвники,

завдяки яким квітку видно здалеку.  І тут присто-

сування безперервно диференціюється:  одні квіти

пристосовуються до денних комах,  таких як мете-

лики, бджоли, мухи, а тому мають переважно яск-

раві кольори –  червоні,  жовті або блакитні;  інші,

знову ж таки, пристосовуються до нічних комах –

нічних метеликів і совок – і зазвичай мають значно

більші квіти білого або блідо-фіолетового кольору;

є й такі,  що пристосовуються до комах,  які жив-

ляться падаллю і гниллю,  а отже,  вирізняються

брудно-жовтими і темно-червоними кольорами та

гнилим запахом. Якщо одні намагаються звернути

на себе увагу комах з допомогою великих квітів, то

інші досягають тієї самої мети, поєднуючи багато

маленьких квіточок на одній стеблинці в грона, ки-

тиці і т.  д. (кошикові). Як відомо,  найбільшими є

33 деякі види тропічних квітів, що ростуть в Америці

і пристосовані до колібрі,  які зі свого боку також

великою мірою пристосувалися до цих квітів. До-

сить згадати їхні довгі тоненькі дзьобики, аналогіч-

ні до хоботків метеликів, та їхню звичку випивати

з квітів нектар, пурхаючи в повітрі, як це бачимо в

наших горобців.

34

Якщо,  з одного боку,  рослини розвивалися і

безкінечно диференціювалися під впливом довгого

пристосування до комах, що їх запліднюють,  то з

другого –  в остаточному результаті вони мали

значний вплив і на комах.  Як нам відомо,  тоді,

коли вони почали бути посередниками в заплід-

ненні рослин, їхнє зорове відчуття було вже трохи

розвинуте;  мабуть,  вони розрізняли тільки різні

ступені інтенсивності світла.  Але через те,  що

деякі кольорові промені, а особливо червоні і жов-

ті, мають ту властивість, що подразнюють зорове

відчуття сильніше, ніж інші кольорові промені, то

не дивно,  що,  перебуваючи в довготривалих сто-

сунках з рослинами,  що могли часто випадково

утворювати червоні пучки листків, комахи мусили

рано чи пізно виробити в собі чутливість до кольо-

рів. Але лише тоді, коли ця властивість, обіцяючи

щедру поживу, почала приносити їм безпосередню

користь, вона стала внаслідок природного відбору

спадковим здобутком,  який дедалі більше розви-

вався. Те, що сучасні комахи мають високорозви-

нуту чутливість на барви, довів недавно Леббок на

прикладі бджіл та ос, яким підкладав мед на плас-

тинках,  розміщених на шматочках різнокольоро-

вого паперу.  Бджола чи оса,  один раз сівши на

пластинку червоного кольору і покуштувавши на

ній меду,  поверталася пізніше по кілька десятків

разів на ту саму пластинку, хоч її місце в шерензі

інших пластинок було кілька разів змінено, а коли

було змінено й колір,  летіла на колір,  а не на той

самий мед.  Цей факт свідчить і про те,  що деякі

“несумлінні” рослини звичайно намагаються обма-

нути комах,  виставляючи напоказ гарні квіти з

краплинками в тих місцях, де мав би бути нектар.

Комаха сідає на таку квітку, її обсипає пилок, але,

обманута,  не знаходить нектару і сумно відлітає,

щоб на іншій подібній квітці зазнати тієї самої до-

лі,  а водночас несвідомо роблячи невдячній рос-

лині велику послугу – запліднення. Отже, бачимо,

що єдину роль тут відіграє тільки привабливий

колір.  Ще краще про існування чутливості на

кольори у комах свідчить явище, відоме в біології і

назване в перекладі з англійської “mimicri”,  тобто

мавпування.  Очевидним є те,  що різні тварини,  а

особливо комахи, підлаштовуються під колір і ви-

гляд найрізноманітніших предметів,  щоб в разі

потреби могти видавати себе за них, і таким чином

або уникають переслідування,  або полегшують

собі добування здобичі.  Наприклад,  деякі мухи,

35 живучи у вуликах подібно до бджіл, докладно на-

слідують вигляд і колір справжніх хазяїв. Згадаємо

тут наших осиних,  які точно наслідують вигляд і

забарвлення оси. І варте уваги те, що Льовне (Lowne), якнайдокладніше вивчаючи будову очей ко-

мах, підтвердив, що це наслідування щоразу захо-

дить настільки далеко,  наскільки здатна певна

комаха виявити різницю в кольорах і вигляді наслі-

дуваних предметів.  А значить,  таке розпізнавання

має бути доволі розвинутим,  якщо деякі комахи в

наслідуванні досягнули такої високої досконалості,

що їм іноді вдається обманути й очі найкращого

натураліста, принаймні на перший погляд.

На підставі сказаного можемо сміливо ствер-

джувати,  що всі зміни,  яких домоглася людина в

природі за всю цивілізацію, є лише поверхневими і

малозначущими, порівняно з велетенськими і гли-

бокими змінами практично у всій структурі орга-

нічного світу,  які зробили малі і малозначущі

комахи.  Адже не буде перебільшенням,  коли ска-

жемо,  що велика кількість рослин на всій Землі

лише їм завдячує свої сучасні характерні форми.

П т а х и ,   с с а в ц і і п л о д и

Чим є комахи для кольорових квітів, тим птахи

і ссавці – для гарних плодів. І навпаки: чим є квіти

для формування чутливості на барви у комах, тим

плоди для такої самої чутливості –  у птахів і

ссавців.  Щоправда,  до останнього маємо деякі

застереження,  бо можна припустити,  що у птахів

та ссавців ще перед виникненням кольорових пло-

дів певною мірою була розвинута чутливість на

барви,  можливо,  успадкована від своїх водних і

земноводних предків. Однак незаперечним є те, що

ця чутливість розвинулася до сучасного рівня го-

ловно через вплив гарно забарвлених плодів.

Але звідки вони взялися?

Кінцевою метою кожної рослини є,  як відомо,

продукування насіння. Органічний витвір, у якому

наявна одна або більше насінин,  у ботаніці нази-

вається плодом.  Такий плід,  ідеально спрощений,

складається з покриття (pericarpium)  та однієї чи

декількох насінин. Хоча таких простих плодів пе-

реважно небагато,  однак можемо припустити,  що

ця найпростіша форма була первісною у рослин,

які цвітуть. У практичному житті під словом плід

звичайно розуміємо солодкий,  м’який,  м’ясистий

предмет,  більш чи менш пов'язаний з насінням і

переважно гарно забарвлений. Та про початки пло-

дів варто поміркувати докладніше.

У кожній насінині є зародок (embryo), з якого

може вирости нова рослина. Її ріст спершу є лише

результатом дії сил,  нагромаджених у насінні за-

пасів вуглеводів і білкових матеріалів,  які згодом

зв’язуються з киснем повітря. Такі запаси субстан-

36  37 ції містяться в насінні або у вигляді сім’ядолі

(cotyledones), як, наприклад, у бобах, горосі та ін.,

або у вигляді одноцільної білкової маси,  як,  на-

приклад,  у злакових.  Власне такі матеріали є для

тварин найкращою поживою. Коли птахи та ссавці

розмножилися на Землі, то через них багато рослин

втрачали своє насіння. Отже, будь-яка зміна у фор-

мі чи складі того насіння,  яка могла б бути ко-

рисною рослинам для захисту свого насіння від

тварин, давала рослинам більший шанс розмножи-

тись,  тому повинна була через спадковість дедалі

більше змінюватись.

Найпростіший спосіб, який освоїло багато рос-

лин,  був таким:  у відповідній підземній формі –

бульбі, цибулині, корені – збирати запасовий мате-

ріал,  який дав би змогу рослині відроджуватися й

без насіння.  Зрозуміло,  що й тварини,  гнані голо-

дом,  згодом мусили навчитися вишукувати й під

землею заховану поживу (деякі комахи, свині та ін.).

Але більшість рослин пішла іншим шляхом.

Очевидно,  що рослина,  яка не утворює бульб чи

цибулин,  була змушена по-своєму розмножува-

тись, щоб продукувати якнайбільшу кількість насі-

нин і забезпечити їм вигідний і безперешкодний

висів. Безсумнівним є те, що первісні насінні рос-

лини (angiospermae)  плодили величезну кількість

погано закритого і убогого на запаси насіння,  яке

розкидали як пощастить,  подібно як безквіткові

розкидають свої спори. Це також вимагало значних

зусиль і насіння, тому під тиском постійної бороть-

би за виживання і за допомогою природного добо-

ру рослини були змушені ощадніше поводитися і

забезпечити розмноження свого виду іншим спосо-

бом.  Щоб зрозуміти первісне неекономне проду-

кування насінин,  варто додати,  що одне зернятко

маку здатне впродовж року виплодити 50 000 за-

родків,  але в інших рослинах ця кількість може

бути набагато більшою. Для збереження сил різні

рослини витворили найрізноманітніші зміни і ме-

ханізми,  щоб забезпечити своєму насінню: 1) за-

хист від пожирання тваринами і 2)  найефективні-

ший висів. З-посеред цих способів головними є три:

1) С а м о в и с і в .  Деякі рослини витворюють

твердий, еластичний покрив, який, дозрівши, тріс-

кає і викидає насіння, що є в плоді, на доволі да-

леку відстань навколо. Як приклад – городні баль-

заміни і деякі види польового горошку.

2) Інші рослини,  такі як кульбаба,  будяки і

корчі бавовнику, забезпечують свої дрібні насіни-

ни пучками довгих розпушених волосин, за допо-

могою яких вітер розносить їх далеко від мате-

ринської рослини.  Такі ґатунки розсіюються з а

д о п о м о г о ю в і т р у .

3) Нарешті третя група розсіває своє насіння

з а п о с е р е д н и ц т в о м т в а р и н .  Тут виділя-

ємо дві підгрупи:  мимовільне і добровільне висі-

38  39 вання. До першої підгрупи зараховуємо насінини,

які мають гачки, якими чіпляються до шерсті тва-

рин, що проходять повз них; до другої групи нале-

жать власне плоди: яблука, грушки, сливки, вишні,

калина, горобина та ін. Усі ці рослини мають смач-

не,  соковите,  пахуче і кольорове покриття,  яке

вабить птахів і тварин. Ковтаючи плід, вони одно-

часно ковтають і дрібні насінини,  що містяться в

ньому,  яких вони не можуть перетравити.  Отже,

таким способом сприяють їх висіву.

Інакше розвиваються власне плоди. Їхня мета –

привабити тварин,  за допомогою яких насінини

можуть бути висіяні. Щоправда, травлення могло б

зашкодити насінині, тому, запобігаючи цьому, рос-

лини оточують кожну насінину твердою,  нестрав-

ною лушпиною чи кісткою,  а її м’ясистим,  солод-

ким і поживним шаром.  Така м’якоть у різних

рослинах сформувалася випадково й незалежно.

В одних насіння спочатку само виявляло прагнен-

ня витворювати соковитий покрив;  тварини більш

охоче хапали і розсівали таке насіння, отже, і при-

родний добір щораз більше сприяв розвиткові цієї

властивості.  В інших набрякла квітконіжка обви-

вала купу насінин, чим звертала на себе увагу тва-

рин, забезпечуючи насінням вдале розсіювання. 

Серед усіх рослин треба виділити ще одну гру-

пу – г о р і х и .

Горіхом називаємо насіння,  покрите твердою

лушпиною,  завдання якої захистити зерно перед

тваринами,  які б спокусилися його добути.  Крім

того,  горіхи звичайно мають ще зелений покрив,

щоб якнайменше звертати на себе увагу тварин,

який буває іноді й гіркий, щоб відлякувати напас-

ників.  Але й цього замало.  Деякі горіхи,  як,  на-

приклад, кокосові, висять високо на тонких, нероз-

галужених гілках,  щоб унеможливити тваринам

добратися до плоду. Їхня лушпина дуже тверда і,

крім того,  покрита волокнистим плетивом,  щоб

горіх,  падаючи згори,  не розбився.  Інші горіхи,

замість цього плетива,  мають колючки,  які відля-

кують і калічать напасника. Отже, горіхи прагнуть

до того,  щоб затримати тварин і відлякати їх від

себе.

Якщо власне плоди у своєму розвитку присто-

совувалися до смаку птахів і ссавців,  то,  треба

думати,  їхній початок є пізнішим від квітів,  які

розвинулися,  пристосовуючись до комах.  Це під-

тверджують і палеонтологічні знахідки.  Напри-

клад, розові (rosaccae) входять до родини,  яка має

найрізноманітніші види з власне плодами; згадай-

мо хоча б яблука, грушки, сливки, черешні, ожину,

малину,  суниці,  абрикоси,  персики,  польові рожі,

терен та ін.

Перед міоценічним періодом немає будь-якого

сліду цих рослин.  Або іншими словами:  поки

немає тварин, які б споживали плоди, доти немає й

40  41 плодів.  Отже,  плодові покриви мусять бути не

лише соковиті та поживні,  а й привабливі.  Щоб

домогтися таких якостей,  плід користується тими

самими способами,  що й квіти.  Не лише нагро-

маджує всередину цукор,  який своєю кристаліч-

ною будовою діє на смак, а й намагається привер-

нути увагу тварин і привабити їх за допомогою

гарних кольорів.

Як саме плоди дістають гарне забарвлення,

легко зрозуміти кожному, хто ознайомлений із по-

чатками забарвлення у квітів. Але зв'язок між силь-

ним окисленням нагромаджених соків і гарним

забарвленням у плодів легше пояснити,  ніж по-

казати це на прикладі квітів. 

У перших стадіях розвитку усі м’ясисті плоди

своєю будовою і хімічним складом подібні до лис-

тя. Дозріваючи, вони поволі втрачають свою зеле-

ну барву і квасний смак, оскільки целюлозна ґума і

кваси частково перетворюються в цукор. Така змі-

на буває пов’язана із втратою водянистої рідини,

легким підвищенням температури і вивільненням

вугільної кислоти.  Про те,  що ці процеси законо-

мірні при дозріванні,  довів Фрем (Fremy),  покри-

ваючи плоди на стадії дозрівання лаком; внаслідок

цього дозрівання припинялось.

І щодо квітів,  і щодо плодів можемо зробити

загальний висновок: усі ясно забарвлені плоди роз-

сівають тварини, натомість ті, які самі розсівають-

ся, звичайно мають темну барву або таку,  що не

впадає в око. Як деякі квіти запліднюються через

комах, нічим не компенсуючи їм цього, тільки при-

ваблюючи за допомогою кольору, так само і деякі

насінини,  хоча самі тверді і взагалі нестравні,  на

поверхні мають гарне забарвлення,  приваблюючи

тварин, які їхні плоди ковтають і таким чином роз-

сівають насіння.  Інші,  як,  наприклад,  вовче лико,

мають ягоди,  шкідливі для тваринного організму,

однак невідомо, чи для всіх тварин.

На цьому короткому нарисі розвитку гарно за-

барвлених плодів мусимо зупинитися. Проте варто

зазначити, що ця тема архіважлива для розуміння

розвитку чутливості на барви в усіх вищих тварин,

а отже, і в людей, щоправда, тепер вирощуємо пло-

дові рослини головно для споживання і смаку

плодів, а не для кольору, але не варто випускати з

уваги, що для лісових тварин, а, отже, й для диких

предків людини,  привабливі барви плодів мусили

бути дуже важливими для розвитку не лише

психічного (смаку естетичного), а й навіть фізіоло-

гічного (самого відчуття кольору). А що насправді

плоди мали такий вплив,  того не заперечує ніхто,

хто милувався пишною пурпурою яблук, рожевим

полиском вишні,  кораловим блиском калини і

польової рожі, темно-синім кольором сливи і тере-

ну чи,  нарешті,  золотистим полиском помаранчі.

Варто наголосити,  що власне плоди виявляють

42  43 більше багатство барв,  ніж будь-який інший клас

організмів, крім квітів, запліднених комахами.

Уся наша вище викладена аргументація ґрунту-

валася на припущенні, що хребетні тварини мають

вроджене відчуття барви. Чи так є насправді?

Здавалося б, що ця річ самозрозуміла, але якщо

вимагати конкретних доказів,  то побачимо,  що їх

дуже мало. Розглянемо їх один за одним.

На перший погляд, чутливість на барви у ціло-

му класі хребетних успадкована від якихось спіль-

них предків. Насправді виразні сліди такої чутли-

вості виявлено у безхребетних тварин. Найкращим

прикладом є молюск,  що має назву Mysis  chamaeleo,  який здатний змінювати барву відповідно

до предмета, на якому перебуває. Якщо лежить на

піску, має сірий колір, коли лізе по мосі, є зеленим

або червоно-брунатним, відповідно до тла. Ця змі-

на відбувається за допомогою відруху,  який має

свій імпульс в оці; якщо тварина осліпне, то й змі-

ни немає. Проміння, відбите від певного предмета,

падає до ока тварини, викликаючи в ньому сприй-

няття барви цього предмета; від подразнення зоро-

вого нерва відбувається подразнення – довільне чи

автоматичне –  відповідних м’язів,  які,  скорочу-

ючись, натискають на відповідні підшкірні барвни-

кові клітини і таким способом спричинюють про-

світлення такої барви назовні. Варто додати, що ця

властивість є доказом чутливості на кольори й у

ворогів такого молюска – тварин взагалі невисоко

організованих, як, наприклад, деяких ракоподібних

і риб,  оскільки здатність змінювати барву могла

сформуватися лише для того,  щоб уникнути пере-

слідувань таких ворогів.  Зрештою,  і морська рос-

линність віддавна була набагато різноманітнішою,

ніж континентальна, отже, можна було б дивувати-

ся, якби у морських тварин такої чутливості не було.

Принаймні достовірним є те, що чутливість на

барви високо розвинута у риб. Найкращим доказом

цього є морські підошви,  які також мають здат-

ність змінювати барву відповідно до фону, на яко-

му рухаються. Подібну здатність виявляють риби,

молюски і ракоподібні,  які живуть у величезних

лісах водоростей; вони дістають ту барву,  яку ма-

ють навколишні водорості, отже, побачити тварин

серед них неможливо,  а це знову ж свідчить,  що

вороги цих істот мають добрий зір,  в іншому разі

обдурювання їх через асиміляцію барв було б не-

доречним.  Найпростішим,  безпосереднім доказом,

є приманка за допомогою якої рибалки ловлять

вудкою рибу.  Макрелі та інші риби ловляться на

червоні пелюстки. Форель,  як відомо,  дуже добре

розрізняє мушки,  які подають як наживку і у пев-

ній порі ловиться лише на відповідні барви. 

Що стосується плазунів, то тут маємо більше ма-

теріалу. Відомо, що голубий колір дуже мало відріз-

няється від зеленого. Якщо будь-яка тварина здатна

44  45 її розрізняти,  то це свідчить про високорозвинуте

сприйняття барви.  Наприклад, Кіне (Kühne)  у Гай-

дельбурзі відкрив,  що якщо деякі жаби тримати у

посудині,  одна половина якої накрита голубим

склом, а друга зеленим, то усі жаби незабаром пере-

містяться під зелене. Натомість сліпі жаби у цій же

посудині такої схильності до зеленого не виявляли.

Про чутливість птахів на колір, здається, немає

потреби багато розмірковувати. Усім відома нена-

висть індика до червоної барви. Деякі тропічні ви-

ди виявляють навіть певне естетичне замилування,

збираючи до своїх гнізд різні блискучі і кольорові

предмети та складаючи їх вишуканим способом,

щоб можна було ними завжди любуватися. Навіть

свіжі квіти, листя і пуп’янки використовують, щоб

прикрасити свої гнізда. Останнім часом багато до-

слідників зауважило особливе замилування гороб-

ців, курей та інших птахів різними жовтими квіта-

ми,  які вони без жодної користі для себе роздріб-

нюють,  як то завжди роблять діти з предметами,

що їм подобаються.

У ящірок також спостерігаємо виразні докази

чутливості на барви.  Найкращим доказом є хаме-

леон,  який змінює колір до характеру оточення.

Механізм цього дослідив зокрема фон Віттіх (von

Wittich).  Під шкірою тварини наявні два шари

барвникових клітин – жовта і голуба. Якщо внаслі-

док напруження м’язів певний шар клітин впира-

ється під саму епідерму, то тварина набуває жовту-

ватого чи голубуватого забарвлення.  На зелено

тварина забарвиться,  якщо одночасно буде натис-

нуто обидва шари.  Таким чином хамелеон може

копіювати колір листя чи галузки, на яких він чи-

гає на здобич чи переховується від ворогів,  що

його переслідують.  Також деякі вужі у південній

Америці (Dryophis  fulgida) досконало наслідують

блідо-зелене стебло ліани,  що в’ється по дереву,

аби в такий спосіб непомітно напасти на здобич –

жабок чи ящірок. Зрештою, крім хамелеона, багато

інших ящірок також здатні змінювати барву, наду-

ваючи легені,  внаслідок чого барвникові клітини

натискаються і з’являється колір.

Такі спостереження дають підставу знову звер-

нути увагу на плоди. “Оскільки червона барва, –

каже Валяц (Wallace), – дуже поширена на спілих

плодах і вона,  ваблячи птахів,  заохочує ковтати

плід,  тим самим спричинюючи розсіювання насі-

нин,  то на цій підставі можемо констатувати,  що

контраст червоної барви із зеленню листя дуже

добре птахам впадає в очі”.  Тому насінини,  яким

птахи могли б нашкодити, звичайно мають зелений

або бронзовий колір;  однак ті,  для розсіювання

яких потрібне посередництво птахів, мають забарв-

лення дуже привабливе –  червоне,  рожеве,  пома-

ранчеве, пурпурове, голубе, бузкове або чорне. Це

дає підставу зробити припущення, що птахи здатні

46  47 відрізняти кожну з цих барв від будь-якої іншої, бо

інакше годі було б пояснити причину такої різниці

в забарвленні.  Навіть більше,  адже розвиток де-

яких чудових квітів завдячуємо птахам; бо відомо,

що багато найгарніших і найбільших квітів присто-

сувалися до запліднення за посередництвом коліб-

рі,  папуг та інших птахів,  у яких мусимо визнати

високорозвинуте сприйняття барви. 

Але якщо звернемося до найвищої родини хре-

бетних – до ссавців, то побачимо, що майже немає

доказів їхньої чутливості на барви.  Антипатія чо-

ловічих особин жуйних тварин до червоної барви і

цікавість,  яку виявляють деякі мавпи до кольо-

рових і блискучих предметів, – оце й всі факти, які

можемо навести.  Та по-іншому й бути не може.

Адже найбільша частина ссавців – це жуйні твари-

ни і товстошкірі, а також м’ясоїдні, а саме – хижа-

ки, комахоїдні і кити. З-поміж цих тварин незначна

частина живиться плодами,  і ніхто з них немає

жодного зв’язку з квітами. Брак ближчих взаємин з

предметами,  гарно забарвленими, –  це,  очевидно,

причина не лише байдужості ссавців до барв,  але

також браку гарного забарвлення у самих тварин. 

Помимо того,  однак,  не можемо ні хвилини

сумніватися в тому,  що ссавці,  ці найвище орга-

нізовані істоти на Землі,  також мають розвинуту

чутливість на барви. Бо хоч усі факти, наведені ви-

ще, – це лише посередній доказ чутливості на бар-

ви у нижчих тварин, хоча кожен такий факт, окре-

мо взятий,  може були лише слабкою вказівкою,

однак усі факти разом становлять т. зв. кумулятив-

ний, незаперечної сили доказ.  Зрештою,  спостере-

ження, які подаємо у наступному розділі, ще краще

підтвердять цей висновок.

В п л и в к о л ь о р о ч у т л и в о с т і

н а з а б а р в л е н н я т в а р и н

Якщо б хтось просту, невчену людину запитав,

які види тварин найкрасивіші,  то відповідь не ви-

кликала б заперечення: метелики та колібрі. Факт

характерний, бо власне ці тварини майже виключ-

но живляться квітами. А якщо б продовжувати за-

питувати, які з-поміж птахів вирізняються красою,

то відповідь була б такою:  папуги і споріднені з

ними види. І характерно, що ці тварини майже ви-

ключно живляться плодами. Ідімо й далі тією ж до-

рогою і проаналізуємо по черзі усі тварини,  щоб

переконатися, чи справді гарний колір тіла перебу-

ває у постійному зв’язку тварини з кольоровими

предметами.

Аналіз розпочнімо із членистоногих, між якими

виділимо тільки одну велику групу –  комахи  (бо

про життя морських членистоногих досі знаємо

дуже мало). Між комахами, як відомо, найгарніши-

ми є лускокрилі  (молі і метелики),  які живляться

48  49 лише квітами.  Можемо йти далі і розрізняти за-

барвлення метеликів денних від нічних: якщо нічні

мають здебільшого брудні,  темні барви,  то денні

сяють прегарними, пишними жовтими, червоними

й синіми кольорами.  Так само молі,  які літають

вдень,  звичайно набагато краще забарвлені,  ніж

їхні нічні сестри.

Мухи живляться переважно падаллю або най-

різноманітнішим,  мішаним кормом,  відповідно до

цього і їхнє забарвлення буре,  брудно-жовтаве чи

взагалі темне, крила тонкі й прозорі, у них не вис-

тачає барвних пігментів. Хоч і тут є свої винятки:

деякі роди,  як,  наприклад,  низькоголові,  що жив-

ляться переважно квітковим соком,  іноді мають

прекрасне забарвлення і металевий блиск. 

Подібні явища спостерігаємо у хрущів. Нічні ро-

ди,  які живляться падаллю,  а також водні,  мають

здебільшого темне, одноманітне забарвлення. Однак

ті, що живуть на квітах, блищать іноді багатими ко-

льорами і мають золотистий полиск (кузьки, довго-

носики,  сонечко,  щипавки і багато інших).  Зв’язок

між способом життя та забарвленням і тут аж надто

очевидний. 

Погляньмо тепер на бджіл і ос, що,  як відомо,

живуть переважно з квітів, але, незважаючи на це,

не вирізняються особливо гарним забарвленням.

Однак так здається лише на перший погляд. З ро-

дини перетинчастокрилих один тільки вид authophylla (квіткові оси) живе на квітах.  Той ряд роз-

падається на дві групи: ті оси, що живуть поодинці,

і ті, що живуть громадою. З-поміж тих, що живуть

поодинці,  є різновиди з прекрасним забарвленням.

Ті, що живуть громадою, мають спосіб життя  (зо-

крема спосіб розмноження)  зовсім відмінний від

нормального, і хоч їхню чутливість на барву запе-

речити не можна, однак її вплив на забарвлення цих

комах правдоподібно зрівноважений іншими про-

тилежними впливами. Якщо йдеться про безкрилих

комах (мурашок), то в них, мабуть, навіть саме зо-

рове відчуття частково пропало,  у зв’язку з тим і

забарвлення їхнє зовсім непривабливе. 

Зрештою, багато членистоногих мають прегарні

барви,  хоча не живляться квітами.  Тут,  очевидно,

вплив квітів більше посередній. Такі тварини  (де-

які павуки і бабки) живляться кольоровими кома-

хами, отже, здається, що свою вразливість на барви

вдосконалили в результаті такого розбійницького

заняття; зрештою, деякі найгарніші павуки якраз у

келихах квітів чатують на свою здобич, перебува-

ючи під подвійним впливом кольорових предметів.

Зрозуміло,  що залишається ще багато нез’ясо-

ваних чи сумнівних явищ, бо ці дослідження поки

що в зародку. Однак безсумнівним є факт, що чле-

нистоногі з-поміж усіх інших переважно найгарні-

ше забарвлені.

50  51 Перейдемо тепер до хребетних.  Якщо йдеться

про риб, то мусимо визнати, що досі замало знаємо

про спосіб їхнього життя,  щоб можна було опе-

рувати будь-якими висновками. Тільки те можемо

сказати, що у великої кількості риб чутливість на

барви безсумнівна. У нижчій морській фауні бачи-

мо величезну кількість і різноманітність гарно за-

барвлених молюсків,  поліпів,  ракоподібних та ін.;

велика частина цих тварин –  пожива для риб,  які

ще й чигають на них,  а звідси зрозумілий висно-

вок: риби розрізняють барви. Зрештою, у цьому пе-

реконує нас ще один характерний факт:  у тропіч-

них морях нижча фауна краще і яскравіше забарв-

лена,  ніж у північних чи поміркованих;  отже,  і

риби у тропічних морях дивують розкішшю і різ-

номанітністю свого забарвлення. Але, морські хи-

жаки, а також такі річкові риби, як щуки, і взагалі

риби, що живуть у каламутних і багнистих водах,

не мають яскравих і живих кольорів.  Натомість

риби,  які живляться комахами і хробаками,  як,

наприклад,  вусачі,  форель,  харіус звичайний,  до

того ж,  які живуть у водах чистих, мають забарв-

лення гарніше. Варто пам’ятати, що власне ці риби

під час нересту дістають ще гарніше,  урочисте,

з металевим полиском весільне забарвлення.

Земноводні дають нам мало фактів для під-

твердження нашої теорії.  Зелений колір жаб –  це

барва, яка, мабуть, більше захищає, ніж вабить. Ли-

ше деякі з цих тварин мають кольорові нарости і

гребені,  що безсумнівно свідчить про статевий

добір.

У плазунів,  навпаки,  натрапляємо на численні

факти, що підтверджують сказане.  З одного боку,

великі ящури,  що живуть у болоті і воді,  а саме:

крокодили,  алігатори,  а також масивні черепахи,

загалом мають дуже темне і непривабливе забарв-

лення. З другого боку – малі ящірки, які переважно

живуть на деревах і живляться комахами, дивовиж-

но гарно забарвлені.  Зрозуміло,  що з огляду на

захист тло у них переважно зелене, але дуже часто

окремі частини, зокрема лицьові торбинки і воло,

яке тваринка роздуває,  гріючись на сонці чи при-

ваблюючи особину іншої статі,  мають прекрасне

червоне чи помаранчеве забарвлення.  Беручи до

уваги те,  що ці тварини майже виключно жив-

ляться молями чи хрущами,  тобто істотами,  що

мають препишні блискучі кольори,  мусимо ви-

знати, що постійний зв'язок з ними, постійна увага

на ці кольорові істоти з метою поживитися ними,

виробили впродовж віків у тих ящірок не лише

високу здатність розрізняти кольори, а також упо-

добання в кольорах,  яке згодом через статевий

добір вплинуло і на забарвлення власного виду.

Подібного висновку доходимо,  спостерігаючи

за вужами.  Ті різновиди,  що живуть у воді чи в

землі,  звичайно темні,  сірі,  непоказні;  натомість

52  53 різновиди, що живляться квітами, блищать чудови-

ми кольорами.  І тут маємо барви двоякі: захисну

(звичайно зелену у вужів, що живуть у траві,  або

бронзову в тих, що живуть на корі, між галуззям) і

ту,  якою приваблюють  (мішанина барв червоної,

жовтої,  помаранчевої переважно з металевим по-

лиском). 

Однак найпереконливішим прикладом є птахи.

Хижаки,  які живляться падаллю, живуть між ске-

лями  (стерв’ятники,  сичі,  кондори,  яструби,  воро-

ни, круки), є темно-сірі або чорні, їх можна порів-

няти з мухами і крокодилами.  Нічні птахи  (сови,

козодої) також не мають живих, чистих барв. Нато-

мість у таких птахів,  як колібрі і папуги,  бачимо

розкішне пір’я. І якраз перша з цієї родини поживу

бере, як ми бачили, з квітів, подібно до метеликів.

Папуги живляться частково квітковим нектаром, а

також плодами. “Жодна родина птахів, – пише Ва-

ляце (Wallace), – а можливо, і взагалі жодна родина

тварин при такій обмеженій кількості ґатунків і

видів не виявляє такого розмаїття забарвлення. Па-

пуги звичайно зелені;  це переважно їхня основна

барва,  на якій виділяються інші,  світліші кольори

на чубку,  горлі,  крилах і хвості.  Однак основна

зелена барва іноді переходить у синю, жовту або

темно-помаранчеву,  у синьо-червону,  сіру або зе-

лено-синю,  у найчистіший кармазин,  у чисто білу

або також у рожеву,  нарешті,  у темно-пурпурову,

попелясту або чорну.  Взагалі немає барви,  немає

виразного відтінку, якого не можна було б виявити

на будь-кому із 390 родів папуг”.

Отже, бачимо, що відмінний спосіб життя окре-

мих ґатунків як колібрі,  так і папуг впливає і на

їхнє різне забарвлення.  Наприклад,  колібрі-пус-

тельники (phaëtornidae) ловлять дрібних комах і

мають непривабливе брунатне забарвлення. Також

один новозеландський різновид нічної папуги (strigabs habroptilus), який живе у норах, під камінням

або серед коріння дерев, відповідно до цього і бар-

ву має темно-жовтаво-зелену.  Можна з певністю

припустити, що первісно зелена барва цієї папуги

потемніла через змінений спосіб життя.

Також цікавою для з’ясування нашої проблеми є

група голубів,  які поділимо:  голуби, що живляться

плодами,  і голуби,  що живляться насінням.  Ці ос-

танні звичайно забарвлені на сіро, натомість голуби,

що живляться плодами,  належать до найкраще за-

барвлених птахів. Те саме бачимо і в групі туканів,

відомих своїми величезними і розкішно забарвле-

ними дзьобами та гарного,  в живих барвах пір’я,  а

живляться вони переважно плодами, частково дріб-

ними пташками, яйцями, комахами і плазунами.

Зрештою,  ми б задалеко зайшли,  перерахову-

ючи різні роди й види птахів, гарне оперення яких

є в безпосередньому зв’язку з їхнім способом

життя; кожна докладніша зоологія щодо цього дає

54  55 багато прикладів, отже, сміливо можемо твердити,

що у більшості птахів гарна пожива впливає чи

впливала й на гарне забарвлення. 

Подібні факти спостерігаємо у ссавців. Сумчас-

ті,  кити,  товстошкірі,  жуйні тварини,  м’ясоїдні і

комахоїдні мають переважно чорне, брунатне, сіре

або темно-жовте забарвлення.  Але вже мавпи

(зокрема мандрили)  і білочки,  що літають,  мають

бодай частково гарні, живі кольори. Однак, оскіль-

ки ці тварини майже єдині між ссавцями, які пере-

бувають переважно на відкритому повітрі і жив-

ляться лише плодами, то й вони також єдині мають

такі чисті, живі кольори.

Розглянувши побіжно всі групи тварин,  спро-

буємо підсумувати зібрані факти.  Отже,  що ж

бачимо?

З-поміж усіх рослин квіти мають найгарніше

забарвлення. Серед тварин найгарніші кольори ма-

ють метелики, деякі хрущі і колібрі, тобто тварини,

які живляться квітами. Поруч з квітами найгарніші

барви мають плоди. Поряд з колібрі у тваринному

царстві найгарніші барви мають папуги,  тукани і

деякі голуби, що живляться плодами.

У другому ряді стоять тварини,  що живляться

красивими комахами; вони також надзвичайно гар-

ні. Сюди варто зарахувати багато ґатунків тропіч-

них птахів  (райський птах),  а з наших –  одуд;  до

цього ряду належать наші тропічні та інші пре-

красно забарвлені бабки, хрущі, а також птахи, що

живляться тільки плодами.

Нарешті,  до третього ряду зараховуємо деяких

хижаків, що живляться вищеназваними тваринами

(особливо деякі тропічні вужі, які ловлять пташок);

вони також мають гарне забарвлення. Насамкінець

треба згадати і про морських тварин, риб і ракопо-

дібних, які живуть у дуже кольоровому довкіллі в

тропічних морях; вони також часто мають прекрас-

не забарвлення.

Для підсилення цього кумулятивного доказу,

зробленого на основі нагромаджених фактів, варто

ще глянути на групу тварин, які не мають гарного

забарвлення.  Знову бачимо те саме,  що й раніше:

спосіб життя, забарвлення довкілля, зокрема, здо-

бичі, яка служить кормом і на пошуки якої тварина

змушена мобілізувати усі свої сили, – усе це позна-

чається і на власному забарвленні тварини.

Безперечно,  найобридливішими з-посеред тва-

рин є ті, які живляться падаллю, як, наприклад, між

комахами мухи і жуки, між птахами –стерв’ятники,

кондори і круки, між ссавцями –  гієни, шакали та

ін. Далі бачимо нічні тварини, забарвлені звичайно

темно і непривабливо; між комахами молі, тарака-

ни,  між птахами –  сови,  козодої,  між ссавцями –

кажани та багато ґатунків мавп і кротів. У третьо-

му ряді,  який тут варто виділити,  стоять різні хи-

жаки,  наприклад,  щупаки між рибами,  крокодили

56  57 та багато інших ящурів між плазунами,  орли,

яструби,  соколи між птахами,  вовки,  ведмеді, му-

рахоїдні між ссавцями.  Стосовно інших тварин

бачимо, що великі морські ссавці звичайно забарв-

лені на темно чи сіро. Отже, більшість тварин, які

не живляться кольоровою їжею,  також не мають

гарного забарвлення.

Між тими двома великими групами –  гарно і

темно забарвлених тварин –  є ще група середня,

начебто перехідна. Тварини цієї групи прагнуть до

живих кольорів, але барви у них звичайно мішані і

дуже рідко бачимо чисто червону чи голубу. Сюди

належить багато комах,  зокрема бабки та деякі

хрущі, також куроподібні, багато видів вужів, зем-

новодних і білок.  Переважна частина цих тварин

не виявляє певної орієнтації щодо забарвлення по-

живи –  гарних чи темних кольорів; звичайна їхня

пожива –  це мухи,  личинки,  слимаки,  брунатні

зерна і дрібні сірі пташки та ссавці або також гарні

плоди,  метелики,  пташині яйці,  різнобарвні сли-

маки, гарні комахи і птахи з гарним забарвленням.

І тут очевидним є вплив їжі на колір тварин, які її

споживають.

Розглядаючи вплив сприймання кольору на за-

барвлення тварин, ми завжди брали до уваги безпо-

середній чинник,  що спричинює зміни у формі і

зовнішності тварин, – статевий добір. Його дія мо-

же починатися тільки там, де результатом природ-

ного добору є вже витворене зорове відчуття і

чутливість на барви та навіть певне замилування

тими чи іншими кольорами, що пов’язано зі звич-

кою та закріпленням у пам’яті тварини зв’язку пев-

ного гарного кольору з приємною їжею.  Отже,

кожна тварина,  зовнішність якої випадково вия-

виться дещо іншою,  трохи живіше забарвленою,

має шанс викликати більше замилування особиною

другої статі і таким чином перенести свої риси,

значно збільшені,  на своє потомство.  Що власне

такою є здебільшого дія статевого добору, свідчать

численні кольорові нарости у найрізноманітніших

тварин, – і це є або особливістю лише самців, або

переважно під час парування такі нарости дістають

інтенсивніші та привабливіші барви.

Однак не всі явища гарних кольорів у тварин-

ному світі треба приписувати статевому добору.

Поряд з ним триває природний добір і їхні резуль-

тати по-різному змішуються. Відомо, що дія при-

родного добору виявляється у повільному усуненні

індивідів певних форм і забарвлень під час бороть-

би за виживання.  Якщо деякі барви,  корисні для

тварин, закріплюються у видах за допомогою ста-

тевого добору,  інші барви,  некорисні для них у

певних обставинах,  поступово усуваються в ре-

зультаті природного добору. Результати також мо-

жуть бути протилежними. Якщо у перелічених гру-

пах тварин барви переважно виконували функцію

58  59 приваблювати особини того самого виду, але іншої

статі,  хоч часто це було пов’язано з небезпекою

для забарвленої тварини, бо одночасно на неї звер-

тали увагу вороги, що підстерігали її, то на першо-

му місці бачимо барви,  які захищали тварину від

ворогів.  Захист буває суперечливим:  тварина на-

стільки пристосовується до свого середовища, що

навіть бере його барву, а часто й форму, як це ба-

чимо у численних тварин,  які уподібнюються до

насіння, живого і зів’ялого листя, до стебла, галуз-

ки,  кори, піску та ін.,  або тварина набуває певних

кольорів і форм,  які видно здалеку і які сигналі-

зують ворогові про недобрий смак тієї здобичі;  а

це бачимо у численних гусениць і метеликів, жаб

та плазунів.

Однак якраз тут натрапляємо на протилежну

теорію Гладстона,  Ґайґера і Маґнуса,  які ствер-

джують,  що чутливість на барви –  це здобуток

людського роду, розвинутий лише в історичних ча-

сах.  Ця теорія базується переважно на філологіч-

них аргументах з пісні Гомера, з книг Веди і старо-

гебрейських творів.  У розвитку сприйняття барви

автори цієї теорії виділяють чотири фази, які про-

ходить людина вже в історичному періоді.

Вихідним пунктом вважають абсолютну сліпо-

ту на кольори у первісної людини. З цієї стадії роз-

починається розвиток у людини, згодом поступово

формується здатність сприймати барви і то в зво-

ротному порядку щодо їх переломлювання,  отже,

найперше бачить людина червоний колір, бо з-по-

серед інших він найбільше світить. На першій ста-

дії людина вміє відрізняти лише червону барву від

чорної і білої,  хоч,  як зауважує Ґайґер,  у Ріґведі

червону барву іноді плутають з білою. У наступній

стадії людина вже вміє розрізняти червону і жовту

барви,  а також їхні відтінки  (отже,  і помаранчеву

й т.д.). На цій стадії, за Маґнусом, перебуває епоха

Гомерових пісень.  У третьому періоді людина

вчиться, крім згаданих, розрізняти зелену барву і її

відтінки,  а лише в останньому бачити блакитну і

фіолетову.  І для такої еволюції Маґнус визначає

приблизно 3 000  років.  Уже само це припущення

може похитнути правдоподібність теорії,  оскільки

Ч у т л и в і с т ь н а б а р в и у л ю д и н и

Закінчивши огляд тваринного світу щодо його

реакції на барви, можемо сформулювати висновок:

усі вищі організми,  серед них і мавпи,  виявляють

високорозвинуту здатність сприймати барви, а що-

до якості –  більш-менш таку,  як і людина.  Звідси

випливає, що людина,  розвинувшись із мавпячого

типу, уже з самого початку мусила успадкувати та-

ку здатність, отже, й чутливість на барви, і вона бу-

ла людині властива від початків її існування впро-

довж усіх історичних фаз.

60  61 на розвиток такого відчуття,  як зоровий,  з його

скомплікованими і різноманітними органами,  не

лише 3 000,  а й три мільйони років –  час занадто

короткий.  Але це ще не основне. Інші,  порівняно

важливіші і численніші факти можуть заперечува-

ти цю теорію.

Такі факти можна поділити на дві групи,  що

охоплюють два питання, на які не можна не зважа-

ти: 1. Чи сучасні люди,  різних рас і різних країн,

мають здатність розрізняти барви і які? 2. Чи па-

м’ятки,  що залишилися від давніх народів –  їхня

зброя,  знаряддя,  мистецькі витвори, – свідчать,

хоча б приблизно,  про чутливість на барви у тих

народів і на що вказують? Очевидно, якщо вдасть-

ся довести чутливість на барви у сучасних найниж-

чих людських племен,  то важко припустити,  що

давні індуси,  жиди і греки були під тим оглядом

менш обдаровані від природи.  Зрештою,  припус-

каючи навіть таку можливість, мусимо намагатися

перевірити її,  докладно відповідаючи на друге за-

питання. Лише наприкінці можна було б взяти до

уваги також філологічні аргументи як загалом

найменш важливі і найменш переконливі.

62

Отже,  до першого питання Ґрант Аллен засто-

сував два способи, зокрема, не лише зібрав з праць

різних мандрівників і місіонерів багато фактів, які

свідчать, що дикі, як і інші, так само добре розріз-

няють барви  (навіть споріднені –  зелену,  синю і

фіолетову),  а й доповнив зібрані дані тим,  що до

багатьох учених і сумлінних людей у різних части-

нах світу порозсилав анкети, щоб з’ясувати чутли-

вість на барви в диких людей.  І таким чином у

кожному окремому випадку дійшов висновку,  що

не лише будь-якої сліпоти на барви в сучасних

диких немає ані сліду, але навпаки, барви вони роз-

різняють дуже добре, а у багатьох з тих, хто стоїть

дуже низько,  навіть є великий запас назв на різні

барви  (між ними також на позначення зеленого,

синього, оранжевого і т. д.). Але досить цього. Дав-

ні пам’ятки з епох, надзвичайно далеких від пісень

Гомера,  показують нам майже всі барви,  уживані

сьогодні.  Про цегли,  викопані в Нінівії,  говорить

Лявард (Layard): “Барви поблякли,  але,  правдопо-

дібно, були колись гарні і живі. Контури білі, а фон

слабо-синій або оливково-зелений. Крім того, ще є

барва темно-жовта. Подекуди бачимо блакитні фі-

гури на зеленому тлі, що свідчить про те, що одну

барву від іншої докладно відрізняли. Барвники ма-

ють у своєму складі олово, поєднане з недоквасом

антимону  (барва жовта),  недоквасом цинку  (біла),

недоквасом міді (блакитна) і недоквасом міді (чер-

вона)”.  Про вавілонські цегли згаданий автор пи-

ше,  що  “основними барвами є ясно-червона,  бла-

китна,  темно-жовта,  біла і чорна”. Ще виразніши-

ми і багатшими є докази про те, що єгиптяни знали

і розрізняли всі барви,  і хоч на їхніх давніх

63 малюнках бачимо іноді помальовані обличчя, люд-

ські тіла і т. ін. невідповідними барвами, однак це

слід пояснювати, мабуть, ще дитячою малярською

технікою,  а не браком здатності розрізняти барви.

Про таку здатність переконаємося, коли дослідимо

спосіб виготовлення барвників, які для двох таких

споріднених барв, як зелена і блакитна, взагалі був

іншим, а якщо б не розрізняли цих барв, то був би

зовсім неможливим.

Але навіть у найдавніших,  у передісторичних,

часах натрапляємо на виразні сліди замилування

барвами й вживання кольорових предметів.  У пе-

редісторичних гробівцях навіть з кам’яної епохи

поряд із сокирками та іншими знаряддями бачимо

гарні мушлі, блискучі, червоні або зелені камінці, а

дуже часто також охру,  яку, мабуть, використову-

вали для розмальовування тіла на червоно. Навіть

самі кам’яні сокирки, збережені у винятково сухих

місцях,  мають сліди кольорової орнаментації чи

забарвлених шнурів, якими колись були прив’язані

до ручки.

Отже,  супроти усіх цих фактів,  яких можна

було б навести багато з кожної праці, присвяченої

давнині будь-якого народу, супроти усіх тих неза-

перечних доказів чим можуть бути припущення

Маґнуса,  які ґрунтуються на невиразних лінгвіс-

тичних свідченнях? Особливо поширене вже в най-

давніших періодах вживання до прикрас лазурово-

го каменя (lapis lazuri), який, крім своєї прекрасної

небесної барви,  не має жодних цінних властивос-

тей – ні твердості, ні прозорості, ні блиску, – хіба

це не свідчить про те, що ще в давнину відрізняли

барву цього каменя і що,  наприклад,  давні єгип-

тяни,  складаючи свої міфи про створення світу,

розрізняли вже барву небесну,  бо,  перераховуючи

предмети,  створені третього дня,  виразно назива-

ють лазуровий камінь.

Ще одним аргументом,  на якому ґрунтується

теорія Ґайґера і Маґнуса,  є так званий дальтонізм,

або барвна сліпота, що часто трапляється у народів

цивілізованої Європи. Ці вчені твердять, що даль-

тонізм є не чим іншим як спадковою особливістю з

тих часів, коли ще людський зір був слабше розви-

нутий щодо чутливості на барви. Але й цей доказ,

якщо докладніше проаналізувати,  не має сили.

Адже дальтонізм – це звичайно нездатність відріз-

няти червону барву від зеленої,  однак при цьому

око вміє відрізнити червону від блакитної,  а бла-

китну від зеленої. Але, згідно з теорією Маґнуса і

Ґайґера, мало б бути зовсім навпаки: дальтонік по-

винен був би найкраще розрізняти барву червону

як найдавніше набуту людським родом і найсиль-

ніше закріплену спадково;  натомість найслабше

мав би відрізняти зелену від блакитної і фіолето-

вої. Однак з найновіших дослідів над дальтонізмом

випливає,  що ця хвороба радше набута нашою

64  65 цивілізацією, ніж успадкована від первісних епох.

Дальтонізм найпоширеніший у містах,  менше по

селах,  а в сучасних диких народів майже не трап-

ляється.

Візьмемо, нарешті, й філологічні докази Ґайґера

і Маґнуса. Чи на тій основі, що у Ведах, у П’яти-

книжжі Мойсея та в Ілліаді Гомера не вистачає

виразних означень на деякі барви або ці означення

відповідно до наших понять бувають не характерні

(небо іноді названо чорним або темним,  так само

море, зовсім не згадується про зелень дерев і т. ін.),

маємо право твердити,  що давні індуси,  жиди чи

греки були менше чутливі на барви,  ніж сучасні

бушмени чи готентоти? Уже наперед без дальших

розмірковувань можна було б заперечити правдо-

подібність цього.  Але погляньмо глибше в саму

суть справи, зокрема, застановімся над природою

того філологічного доказу.

66

Людська мова у своїх першопочатках –  витвір

доісторичних часів. Вона така давня, як і суспільне

життя людей, отже, майже така сама давня, як і люд-

ський рід.  Однак та первісна мова із зрозумілих

причин мусила бути надзвичайно вбога на вислови,

мусила спочатку оперувати лише назвами на позна-

чення найпотрібнішого в щоденному житті, предме-

тів конкретних і тих, що безпосередньо стосувалися

щоденних потреб первісної людини.  На все інше

така людина не звертала уваги. Отже, первісна лю-

дина іноді за допомогою відчуттів могла дуже добре

розрізняти певні явища,  хоча на їх позначення у

своїй мові не мала слів. А передусім у її мові довгі

віки не було назв на позначення абстрактних по-

нять, якими власне є поняття барви. Щоправда, сло-

во “зелений” у нас звичайно пов’язується з чимось

реальним,  але не забуваймо,  що поняття зеленої

барви,  відірване від зеленого предмета,  не могло

швидко й легко виникнути у первісної людини,  а

лише тоді,  коли людина навчилася й практично

відокремлювати барву від кольорового предмета,

тобто витворити відповідні б а р в н и к и .  Перед

тим первісна людина,  називаючи певний предмет,

тим самим словом називала і його властивості, і цей

звичай протримався у розвитку людської мови аж

до сьогодні.  Адже усі сучасні наші назви барв

походять або від певних предметів, які є постійними

носіями цих барв, або також від барвників, штучно

витворених; отже “зелена” від “зілля”, “небесна” від

“небо”, “червона”, правдоподібно від старослов’ян-

ського  “кървь” =  кров або також,  як стверджують

інші,  від  “черв”, мабуть,  якийсь рід червів, з якого

наші предки добували червоний барвник;  у слові

“жовтий”, безперечно, бачимо той сам первень, що і

в  “золотий”, –  не кажучи вже про такі означення

кольорів і їхній зв’язок з предметами, як “рожевий”,

“помаранчевий”, “пурпуровий”, “смарагдовий”,

“фіолетовий” та под.

67 Ці і їм подібні докази дають змогу припускати,

що процес розвитку людської мови,  а зокрема,

утворення слів на позначення різних барв, не йшов

паралельно з розвитком чутливості зорового від-

чуття, тобто здатності до розрізнення барв. Розви-

ток людської мови залежав від різних впливів,

зокрема, йшов з розвитком потреб і уподобань лю-

дини,  і можемо припустити, що первісна людина,

доки не мала у своїй мові слова на позначення

певної барви, поти не вміла виготовляти тієї самої

барви, тобто відповідного їй барвника, і що пізніше

розвиток мови щодо назв барв йшов радше пара-

лельно з розвитком фарб’ярства,  ніж з розвитком

чутливості на барви.
http://library.lnu.edu.ua/bibl/images/Vudanna_WEB_pdf/6Dribna/17serbenska.pdf